Галина Курдюмова - Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова

Глава 2. У полоні. 2.

Я з шумом видихнула. Досі намагалася дихати, рівно, повільно, немов спляча, а сердечко вже колотилося, немов стукало в замкнені двері: випустіть мене, мені тут не подобається.

От і мені тут не подобається. Куди я потрапила? Що це за маніяки? У них, як я зрозуміла, якась давня історія із Гришком, запланована помста, а я до чого тут? На фіг мені здався цей ваш Гришко, як і я йому.

 Що ж робити? Бігти звідси подалі, бігти, не жаліючи ніг! Та тільки ж я в такому стані бодай би до дверей «добігла». Значить, тягнути час, приходити до тями, а тоді – бігти, поки пальці цілі.

Добре, що я так і не встала, бо за дверима знову почувся гомін. Клацнула клямка і лючок знову відчинився. У отворі з’явилося обличчя жінки років сорока п'яти або трохи старшої. Русяве волосся зібране пучком, вигляд доглянутий, але засмучений. І схожа рисами на попередніх візитерів, схоже на те, що це мати отих братів-садистів.

- Боже! – Жінка шепотіла досить голосно, затуляючи долонею рота. - Вона ж зовсім дитина! Подивися на неї, Радику! Невинний горобчик! Маленька, худа… Вона не з їхнього племені навіть. У чому дівчинка винна, га?

- Я не дозволю їм бути щасливими після того, що вони зробили зі мною, з Поліною! – Поряд із жіночим показалося обурене і страшенно незадоволене обличчя молодшого.

- Я все розумію, Радичку! Але й так також не можна! Дівчинка тобі лиза не заподіяла. То все отой чорнявий чорт винен. Не чіпай цього горобчика! Відпусти…

- Влад мене видав?

- Чому "видав"? Брат турбується про тебе, безглуздого!

- Дівча я не відпущу! Це моя здобич!

Люк закрився, а суперечка поступово стихла, відвідувачі пішли.

Так, здається, хоч хтось за мене. Ця жінка, швидше за все, мати. Але чи вистачить її впливу, щоб умовити свого божевільного сина відпустити мене? От би поговорити з нею наодинці, переконати допомогти, хай навіть в обхід усіх бажань цього… Радика.

Вирішила полежати ще трохи, стан поступово стабілізується, може скоро й сили повернуться. Тільки пити так хочеться… Та й їсти вже теж…

Не знаю, скільки минуло часу (я погано визначаю без годинника, хвилини розтягуються і здаються нескінченними), як за дверима знову пролунав шум. Хтось намагався відімкнути замок. От і думай тепер, на добро чи ні. Я ж і не відіб'юся, якщо що…

- Стій! Не смій! - О, голос молодшого, Радика, я вже пізнаю. Він мене викрав, а тепер не дозволяє комусь відчинити двері.

- А що буде? - Голос грубий, чоловічий, глузливий. Не Влада, точно.

- Відійди! Це моя здобич!

- Загальна здобич! У нас – зграя! Та й у чому проблема? Влад сказав, що вона симпатична, а ти все одно її на запчастини розібрати зібрався. Так давай спочатку розважимося з нею, всі по черзі! Чого добро задарма пропадатиме?

О, ні! Тут, виявляється, кадри ще гірші за самодура Радика знаходяться. Мамо, роди мене назад! Вони, що, серйозно? Ціла родина маніяків? Я ще раз оглянула кімнату. Нічого такого, чим можна було б спробувати оборонятися. У душовій та туалеті двері з фанери, а єдине віконце під самою стелею, приміщення, мабуть, напівпідвальне.

І що робити?

А за дверима вже лунав справжній рик, мабуть, зчепилися між собою Радик і цей невідомий. Пролунало кілька ударів і все стихло.

- Гаразд, - промовив примирливо голос невідомого. - Чого ти розійшовся?

- Це мій будинок! - гаркнув Радик.

- Взагалі-то, поки що це будинок твоєї матері, а вона всім нам мізки вправляє, що ми - одна зграя, що все у нас спільне... Тихо-тихо! Та йду я вже…

- Іди-йди, Бориславе! Швидше ходиш – довше живеш!

- Та ти цуценя проти мене! Ще й погрожуватимеш?!

- Зараз я у своєму праві!

Стукнули двері, мабуть, Борислав все ж таки вирішив за краще піти. Так я незабаром заочно з усіма познайомлюся, повік би їх не бачити...

Радик потупцював трохи і теж пішов.

Фух. Щось мені ця історія зовсім перестає подобатися. Я встала, дісталася-таки до дверей, посмикала. Зачинено. А чого я чекала? Тримаючись за стінку повернулася назад і буквально впала на диван. Та що це за напасть? Що я можу в такому стані? Організм відповів: "Спати", - і я відключилася.

Наступне моє пробудження було викликане різким жіночим голосом. Вже звично ледь-ледь відкрила вії. Люк на дверях знову був відчинений, і мене нахабно розглядала невідома дівчина. Світло-русяве волосся пишною гривою, нафарбована до неподобства, але, на жаль, це її не псувало. Красиві. Риси, наче виліплені талановитим скульптором, різкі, динамічні, хоч на виставку, точніше, на якийсь конкурс на кшталт «Міс чогось там». Гадаю, що й постать відповідна. Обличчя дівчини було на рівні люка, тобто висока, майже як брати, які заглядали першими. Хоча, можливо, це у неї підбори такі? Загалом, гарна. Але ж голос! Хіба ж можна з такою бездоганною зовнішністю мати такий неприємний голос? Чи це мені тільки так здається? Дівчина, явно, обурена та розгнівана.

- У тебе, Раде, зовсім голови на плечах немає - притягнути це додому!

Хотілося відповісти на «це», але... Буду розумнішою, промовчу. Зараз інформація – це єдине, що я зможу використати для захисту.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍