Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 2.2 -

Рівно через годину потрапляю у свою квартиру. Переступаю поріг – і так добре стає. Все-таки рідні стіни – це найкраще, що може бути. 

Залишаю валізу в коридорі й одразу прямую на кухню. Вмикаю чайник і сідаю за стіл. 

Ця квартира залишилась мені від бабусі, з якою я жила з десяти років. Я дуже її любила і сподівалась, що бабуся буде жити вічно, але два роки тому вона померла. Якраз після закінчення мого навчання в університеті. 

Тут всього одна кімната і невеличка кухня, але я зробила ремонт і тепер усе світло та гарно. Кипить чайник, тому заварюю собі чай і довго сиджу над чашкою, так і не зробивши жодного ковтка. 

Треба подумати, як бути далі. Я ж розумію, що тепер працювати з Мироном не можна. Він буде вдавати, що нічого не було, а я підіграватиму йому і робитиму собі боляче.

Добре, що завтра неділя і йти на роботу не потрібно. Зустрінусь з Оксаною, і, можливо, вона щось мені порадить. 

Оксана – це моя подруга, з якою ми познайомилися в компанії у перший день моєї роботи там. Ми дружимо вже два роки, і жодного разу я не пошкодувала, що ділюсь з нею усім. 

Згадую про подругу, і вона мені телефонує. Кілька разів глибоко вдихаю перед тим, як відповісти, і таки роблю це.

– Ти повернулася? – дивується. – Чому так швидко?

– Мирон не захотів залишатися там. Єва його відшила, – пояснюю.

– Знову ця швабра, – злиться подруга. – А ти що? Як завжди пускала слину на боса? 

– Ми переспали! – випалюю.

– Не смішно, Ясю, – фиркає. 

– Я не жартую, – повторюю. – Ми правда переспали.

Далі на тому кінці стає тихо, і в мене складається думка, що подруга втратила свідомість. Якщо чесно, то я її розумію. Новина дійсно в прямому сенсі може звалити з ніг. 

– І що тепер? – все-таки питає, отже – жива. 

– Я не знаю, – зітхаю. – Мені здається, що після того, що сталося, ми не зможемо працювати разом. 

– А що каже сам Мирон? 

– Щоб я забула все. Він Єву кохає, розумієш? – кажу. 

– Кохає Єву, але спав з тобою. І що це за кохання таке? – фиркає. 

Я повністю підтримую подругу. Якось не складається все це у мене в голові. Мирон просто одержимий Євою. Він хоче, щоб вона стала його дружиною і не бачить очевидних речей. Єва Мирона не кохає. Тільки водить навколо пальця. 

Оксана нічим не може мені допомогти, як би не хотіла. Я сама маю вирішити, що далі робити – піти чи залишитися. 

Якщо піду – доведеться іншу роботу шукати, і не факт, що настільки високооплачувану. Та якщо залишусь – кожного дня доведеться вдавати, що Мирон мені не важливий. Мабуть, це найгірше, що може бути. 

У понеділок зранку на роботу йду з певними побоюваннями. А що, коли Мирон передумав і я йому більше не потрібна? Нехай краще сам мене прожене, тому що я не наважусь піти сама.

У приймальні тихо, тому залишаю сумку на столі та вмикаю комп'ютер. З хвилини на хвилину має прийти Мирон, тому хвилююсь все більше й більше. 

– Доброго ранку! – чую його голос за спиною і розумію, що ранок у нього точно не добрий. Голос сам себе видає. 

– Доброго ранку! – стримано відповідаю. 

– Ярославо, зайди в мій кабінет. Розмова є. 

Ну ось, а я сподівалася, що все буде, як раніше. 

Йду за Мироном в його царство і мовчу, поки він сідає на своє робоче місце. 

– Отже так. Наступні два тижні мене не буде. Хочу полетіти кудись відпочити. Замов мені квиток на Мальдіви та обери готель. 

– Добре, – кажу трохи розгублено. Виявляється, Мирон не збирається мене звільняти. Він придумав кращий план – втекти від проблем. І від мене – в тому числі. 

– Я думаю, що нам усім потрібен відпочинок. Поки я буду на островах, ти теж можеш взяти відпустку. 

– Добре, – знову повторюю. 

Насправді я і не знаю, що сказати. Стою, як вкопана і розумію, що не побачу Мирона два тижні. Та з іншого боку, це не так і погано. За цей час спробую щось вирішити, і коли Мирон повернеться – ми ще раз серйозно поговоримо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍