Михайло Булгаков - Скорочено Майстер і Маргарита

на нього чекав якийсь чоловік, що навіть у затінку не скидав з голови капюшона. Пілат сказав йому кілька слів, і той пішов, а прокуратор вийшов у сад. Там він підтвердив смертний вирок Ієшуа і офіційно вислухав, кому зі злочинців дарують життя. Потім всі пішли на майдан оголосити вирок. Ревом зустрів натовп прокуратора, ревом зустрів натовп і злочинців. Коли рев ущухнув, прокуратор іменем кесаря оголосив вирок. Він говорив, але чув, як зробилося тихо навкруги, наче все щезло. Перед тим, як назвати ім'я помилуваного, він помовчав, але вимовив: "Вар-равван". У цю ж мить йому здалося, що сонце лопнуло над ним і залило йому вуха, у цьому полум'ї вирували стогін, свист, гогіт. Пілат повернувся і не дивлячись у той бік, де були засуджені, пішов до воріт палацового саду. Було близько десятої ранку.

Глава 3

СЬОМИЙ ДОКАЗ

"Так, було близько десятої ранку, шановний Івану Миколайовичу,— сказав професор".

Бездомний наче отямився і побачив, що на Патріарших вечір. Йому здалося, що вся розповідь йому наснилася. Але тоді треба визнати, що й Берліозу наснилося те саме, бо він, уважно дивлячись в обличчя професора, зауважив, що нічого з того, що розповідав професор, немає у Євангеліях. Професор поблажливо посміхнувся і сказав, що Берліоз й сам знає, що Євангелії не вважаються історичним джерелом. Потім він нахилився до літераторів, полохливо озирнувся і проговорив пошепки, що сам був свідком усього, про що розповідав, але просить нікому про це не говорити. Запанувала мовчанка, і Берліоз зблід. Голос його тремтів, коли він запитав, скільки часу професор знаходиться у Москві. Той відповів, що приїхав цієї ж хвилини. Все стало зрозумілим — професор був божевільний! Тепер знайшли своє пояснення його дивні розмови про сніданок у Канта, Аннушку і олію. Берліоз відразу зрозумів, що слід робити: повідомити бюро у справах іноземців, що консультант, який приїхав на запрошення, сидить на Патріарших у стані далекому від нормального. Берліоз вирішив, що треба в усьому погоджуватися з професором, і підморгнув Бездомному, але розгублений поет цього знаку не зрозумів.

Берліоз почав співчутливо розпитувати божевільного професора, з ким він приїхав, де зупинився, де намірився мешкати, і майже без здивування почув відповідь, що той має намір оселитися у квартирі Берліоза. Професор же весело звернувся до поета із запитанням, чи є диявол. Не зважаючи на знаки, які робив Берліоз, Бездомний, вкрай втомлений цими розмовами, крикнув, що диявола теж немає. Професор аж розреготався і сказав, що це вже цікаво—адже тут чого не хватишся, того й немає. Раптом він перестав реготати і вже суворо повторив своє запитання. Берліоз спробував заспокоїти "хворого", сказав, що зараз проведуть його, куди він захоче, тільки перед цим йому, Берліозу, треба зробити один телефонний дзвінок. Професор якось сумно погодився, але потім раптом пристрасно попросив повірити хоча б у те, що диявол існує, що незабаром Берліоз отримає сьомий, найнадійніший доказ його існування Фальшиво-лагідно Берліоз погодився з професором, який знову виглядав здоровим, і побіг дзвонити. Але він здригнувся, коли професор крикнув йому наздогін, чи не час, мовляв, Михайле Олександровичу, послати телеграму дядькові у Київ. Якщо його ім'я професор міг знати з газет, то звідки він може знати про існування київського дядька, подумав Берліоз і вирішив, що, можливо, має рацію Бездомний, й документи професора фальшиві. І нічого більше вже не слухаючи, Берліоз побіг далі.

Біля самого виходу з алеї назустріч редактору підвівся точнісінько такий громадянин, який примарився у повітрі, тільки тепер він був звичайний, із плоті, на ньому були короткі штани, з-під яких виглядали брудні шкарпетки. Михайло Олександрович спробував втішити себе тим, що це безглуздий збіг обставин і що взагалі зараз ніколи думати про це. Дивний громадянин кинувся до Берліоза, наче допомагаючи знайти турнікет, і попросив за свою безглузду вказівку на горілку, "поправитися... колишньому регенту". Берліоз не слухав його і вже зібрався зробити крок на колію, як вискочив трамвай. Місце, де стояв Берліоз, було безпечним, але він все-таки вирішив трохи відступити. Зробив крок назад і в цю мить відчув, як сковзнула рука, нога поїхала, як по льоду, і Берліоза кинуло на колію. Він встиг побачити у височині золотавий місяць, а потім біле від жаху обличчя жінки, що правила трамваєм, її червону пов'язку. Він не закричав, але відчайдушними жіночими голосами закричала вся вулиця. Вожата трамваю смикнула гальма, вагон підскочив і накрив Берліоза, а на брук вулиці викинуло круглий темний предмет — це була відрізана голова Берліоза.

Глава 4

ПОГОНЯ

Вже затихла вулиця, санітарні машини відвезли безголове тіло і відрізану голову Берліоза у морг, а поранену вожату трамваю — у лікарню, вже прибрали скло, засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович Бездомний як впав на лавку, не в силах добігти до турнікету, так і залишився на ній сидіти. На нього напав наче параліч, ноги не слухались його, слів він не розумів, аж доки дві жінки, що йшли алеєю, не закричали про Аннушку, яка розлила олію, тому-то покійний і зсковзнув на колію. Мозок Бездомного зачепився за слова "Аннушка", "олія", до цих слів прив'язалося чомусь "Понтій Пілат", і раптом поет пригадав все: професора, те, як він сказав, що засідання не відбудеться, тому що Аннушка розлила олію, що Берліозу відріже голову жінка, а вожата ж була жінка! Не виникало сумнівів, що професор заздалегідь знав усі подробиці жахливої смерті Берліоза. Дві думки гайнули у голові поета: перша — професор не божевільний, друга — чи не підстроїв це все сам професор. Іван Миколайович вирішив про все довідатись.

Зробивши неймовірне зусилля над собою, він підвівся з лави і пішов туди, де розмовляв з професором, на щастя, той ще не пішов. На тому самому місці, де сидів Іван Миколайович, тепер сидів відставний регент, а на ніс він причепив зовсім йому непотрібне пенсне, в якому одного скла взагалі не було, а друге тріснуло, і мав тепер вигляд ще більш бридкий, ніж тоді, коли вказував Берліозу шлях на колію. Іван наблизився до професора і запитав, хто він такий, але професор подивився на Івана наче вперше його бачив і відповів, перекручуючи слова, як іноземець, що він не розуміє російської. Регент теж подав свій голос з лави: "Вони не розуміють". Іван відчув холод під грудьми, але накинувся на професора,