Джин Філліпс - Королівство жахів

class="p1">— Я не можу нести тебе всю дорогу до автомобіля, — відповіла вона. — Ти став надто великий.

Вона побачила, як обвисла його губа.

— Пропоную тобі компроміс, — сказала вона, перш ніж їхня суперечка загостриться й ще більше сповільнить їхню ходу. — Я візьму тебе на руки, коли ми дійдемо до опудал, і звідти тебе понесу. Якщо ти швидко дійдеш до них.

— Гаразд, — погодився він, хоч його голос тремтів, а губа випнулася більше, й він почав хлипати, хоч і переставляв ноги водночас із її ногами.

До неї дійшло, що дарма вона не поставила умови, аби він не скиглив, доки йтиме. Він прийняв її умову лише в технічному розумінні. Він міг заплакати через кілька секунд, й одразу його увагу могла відвернути якась перебіжна думка про шолом Тора або про підбите око Одіна. Ця думка могла примусити його заплакати ще голосніше, й тоді вона капітулювала б і таки взяла на руки, бо він уже пройшов досить довгий шлях, не нарікаючи, на своїх маленьких ніжках. Не виключено, що він не перестане плакати, й вона зупиниться й примусить його пройти пішки весь шлях до автомобіля, бо вона не хотіла, аби він став вередливою дитиною.

Вона дотримувалася такої системи стримувань і рівноваг, що спиралася на розрахунки майбутніх вигод і невигод.

Бабка літала в повітрі, раз у раз пікіруючи вниз. Чапля проходила понад краєм води. Лісова стежка петляла між деревами й густою травою.

Лінкольн перестав плакати, й вона була майже переконана, що він мугикав собі бойову пісню «Бульдогів Джорджії» — «Слався, слався, стара Джорджіє! Слався, слався, стара Джорджіє!», хоч коли вона закінчила свою думку, він перемкнув свій голос на «Тексас лонґхорнз». Ніхто з їхньої родини не був прихильником цієї футбольної команди, але він усмоктує в себе бойову лірику, як усмоктував супергероїв та мерзотників.

Він колекціонер. Він збирає все, що його зацікавило.

Крізь дерева вона побачила верх каруселі, схожий на намет. Він блищав білим кольором на тлі помийного неба. Вони проминули дротяну загорожу, за якою жив одноногий орел, і майже невидиму клітку для двох білих чапель. Тут лежали колоди на траві та бур’янах жовто-зеленого кольору. Вона підійшла до гілки, яка висіла вгорі, й один з листочків, відокремившись від неї, обернувся жовтим метеликом і знявся вгору.

Нарешті вони підійшли до бетонної доріжки, широкої, як дорога. На стовпах паркану стриміли гарбузи з отворами на місці очей та лампочками всередині.

Вони ступили кілька кроків у цивілізацію, й Джоан подивилася на карусель. Вона була нерухома й мовчазна; намальовані жирафи, зебри, ведмеді, горили та страуси завмерли на своїх місцях. Лінкольн любив кататися на каруселі, хоч і сідав верхи тільки на зебру. Тепер карусельні тварини були накриті гумовими попонками, й виготовлені фірмою «Клінекс» крихітні привиди літали над ними, звисаючи з дерев’яного обрамлення. Вона й Лінкольн підійшли дуже близько до каруселі, і її біле накриття нависло над ними, світле й спокійне.

— Мамо, — попросив він, — візьми мене на руки.

— Коли підійдемо до страхопудів, — сказала вона, нехтуючи його простягнені до неї руки. — Трошки далі.

Цього разу він не протестував. Вони поквапно поминули карусель, йдучи в напрямку автоматів з їжею та дитячого парку з бризками, де досі над синьо-малиновою поверхнею води на довжину людської руки здіймалися водограї.

— Тут жила Медуза, — проголосив Лінкольн, і вона подивилася понад збуреною водою на затінене місце з кам’яними статуями черепахи, жаби та ящірки. Щоразу, коли вони бачать витесані з каменю статуї, це означало, що Медуза тут була.

— Тут була Людина-Павук, — повідомив Лінкольн, дивлячись на павутину.

— Бідолашні хлопці, — сказала вона, бо вона щоразу це каже, коли вони минають жертви Медузи.

— Вони мали б не розплющувати очей, — зауважив він, бо це він казав щоразу.

Вона подивилася на темне скло кав’ярні «Коала» з її полицями загорнутих у пластикові обгортки сандвічів та круто зварених яєць, але не побачила всередині ніякого руху. Пластмасові стільці вже стояли догори ніжками на столах. Працівники ресторанів зазвичай зачиняли свої заклади за п’ятнадцять хвилин до закриття, тому вона не здивувалася.

Вони звернули праворуч, до майданчика для гри зі скелястими горами та підвісного місточка. Колись Лінкольн виявляв цікавість до Антарктики, й тоді вони дивилися на великі валуни, як на айсберги. Останньої весни він грався в лицарів і за́мки на підвісному містку, горлаючи на невидимих королів, щоб вони викотили гармати й зарядили катапульти каменями. Тепер цей самий місток завжди був пофарбований у колір веселки — стежки Тора, якою він спускається до землі. Через рік Лінкольн піде в дитячий садочок і ці дні супергероїв для нього поблякнуть і будуть замінені чимось, чого вона не може вгадати, а згодом і зоопарк буде чимось замінений, життя триватиме, й цей хлопець, що тримається за її руку, стане чимось зовсім іншим.

Вони тепер не затримувалися, проминаючи крамницю подарунків і дерев’яну статую, де хлопець може просунути голову в отвір й уявити себе горилою. Вони сповільнили ходу біля захаращеного водоростями акваріума на краю майданчика для дітей — Лінкольн не міг утриматися від спокуси й не подивитися на велетенську черепаху — і попереду них з’явилася жінка старшого віку, лише за кілька ярдів від стінки акваріума, трохи відхиляючись назад. Вона тримала в руках черевичок.

— Скелі закінчилися, Таро, — сказала вона, і в її голосі пролунав веселий розпач, що дозволив упізнати її як бабусю. — Ходімо далі.

Двоє білявих дівчаток, безперечно сестри, теж з’явилися на видноті, й бабуся нахилилася й віддала черевичок меншій дівчинці. Її волосся було заплетене в кіски, й вона здавалася меншою, ніж Лінкольн.

— Нам треба поспішати, — сказала бабуся, натягуючи гумову сандалю на маленьку ніжку.

Потім вона випросталася.

Менша дівчинка щось промовила, надто тихо, хоч вони тепер перебували за кілька футів одна від одної. Кілька мух ударилися об акваріумне скло.

— Я тебе роззую, коли ми сядемо в машину, — сказала бабуся, відсапуючись.

Вона ступила крок, хитаючись, але тримаючи за руки обох дівчаток. Вони зиркнули на Лінкольна, але жінка швидко потягла їх уперед.

— Це їхня бабуся, — повідомив Лінкольн, несподівано зупиняючись, досить раптово, щоб смикнути Джоан за руку.

— Я теж так думаю, — прошепотіла вона.

Джоан подивилася на старшу жінку — вона відчула в повітрі хімічний запах, запах парфумів, що нагадав їй про місіс Меннінг, яка в останній день у школі в шостому класі подарувала їй, і нікому іншому, книжку під заголовком «Острів голубих дельфінів», але жінка та її онучки вже пішли, зникнувши за поворотом акваріума.

— Якби я мав бабусю, вона була