Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

Глава 2.

Лапатий сніг безшумно загортав вулицю в зимову ковдру і Лері здавалося, що час зупинився. Влад стояв за кілька кроків від дівчини, мовчки вдивляючись в її обличчя. Він виглядав неймовірно сексуальним у чорному розстебнутому пальті, під яким ховалася такого ж кольору сорочка. Лера змусила себе зробити вдих, але це не допомогло. Навіть просочене морозом повітря не могло загасити пожежу, яка палала в грудях.

— Вже їдеш додому? — спокійний голос Влада порушив тишу нічної вулиці, відгукнувшись в серці болючим спазмом.

— Так, — Лера наказала собі витримати його погляд. — Ти теж?

— Я теж. Мабуть, Ігоря чекаєш?

— Ні, — Лера трохи розгубилася, опустивши очі. — Я на таксі.

— На таксі?! Тобі ж недобре було! — Влад зітхнув, скоротивши відстань між ними на один крок. — Ходімо. Відвезу тебе додому.

— Не треба. Я вже замовила машину.

— Скасуй замовлення. Нерозумно їхати на таксі. Раптом знову погано стане?

— Не стане.

— Така ж вперта, — Влад усміхнувся, проте ця посмішка вийшла дуже сумною. — Леро, я лише хочу відвезти тебе додому. Дозволь мені це зробити.

Лера не могла відвести погляд від його світло-сірих очей. Не могла рішуче розвернутися та піти, хоч в цій ситуації це було б найправильнішим рішенням. Мозок усвідомлював, що погоджуватися не варто. Але тіло неслухняно заклякло на місці, не в змозі опиратися бажанню ще хоч трохи побути поруч з Владом. Лера зітхнула і витягнула з кишені телефон. Набравши номер служби таксі, вона скасувала замовлення. А потім рушила слідом за Владом до чорної спортивної автівки, припаркованої поруч з тротуаром. Влад дістав ключі, вимкнув сигналізацію та відчинив перед дівчиною передні дверцята. Лера влаштувалася на м’якому сидінні та пристебнулася. Влад сів за кермо, завів двигун і вивів машину на дорогу.

— Куди їдемо? — спокійно запитав він.

Лера назвала свою нову адресу. Влад кивнув, впевнено розганяючи авто. Вкрита тонким шаром снігу дорога освітлювалася яскравим світлом фар і швидко губилася під колесами. Лері на мить здалося, що вона повернулася в минуле. Все точнісінько так само, як і багато років тому. Нічне місто, швидкість і Влад за кермом. Терпкий аромат його парфумів, який огортає затишком. І той самий приємний голос, який колись шепотів їй пристрасні зізнання в коханні у нічній тиші. Леру починало затягувати у небезпечний вир спогадів.

— Кирило казав, що ти вже п’ять років у нього працюєш, — промовив Влад, порушуючи мовчанку.

— Так, — кивнула Лера. — Я не знала, що він твій друг.

— Бувають же такі збіги в житті.

— А ти? Здійснив свою мрію?

— Частково. Відкрив СТО. Тато досі біситься, що психолога з мене не вийшло.

— Добре, що ти реалізував власну ідею, — Лера непомітно стиснула пальці та запитала про те, що цікавило найбільше. — А з особистим як?

— Ніяк, — Влад зупинився на світлофорі, який загорівся червоним. — Я не питав у Кирила. Мабуть, у вас з Ігорем вже двійко дітей за ці шість років?

— Ні, — Лера сховала очі. — У нас немає дітей.

— Чому? Ти завжди хотіла, — Влад різко повернув до неї голову, проте вже за мить знову перевів погляд на світлофор і натиснув на педаль газу. — Вибач. Мабуть, це занадто особисте питання.

Лера зраділа, що не доведеться вигадувати якусь відповідь. Влад мовчав, зосередившись на дорозі. Дівчина притулилася до спинки сидіння і перевела погляд на вогні нічної столиці, які швидко проносилися за вікном автівки.

— Місто дуже змінилося за ці роки, — тихо промовив Влад. — Стало ще більше машин, багатоповерхівок, людей.

— Життя не стоїть на місці. Старе залишається у минулому, з’являється нове.

— А я страшенно хочу в минуле. Там було щастя, бо ти була моєю.

Лера тихо перевела подих, відчуваючи, як схвильовано затріпотіла в грудях душа. Почуття нікуди не поділися і досі живі. Серце кохає так само як і багато років тому. Тоді вона придушила емоції, змусила себе вчинити правильно. Але чому зараз здається, що той вчинок став жахливою помилкою?

— Владе, — Лера повільно втягнула носом повітря і вирішила зробити ще одну спробу. — Я не могла тоді вчинити інакше, бо…

— Тобі не треба виправдовуватися, Леро! — перебив її Влад. — Я все розумію і прийняв твоє рішення… Хоч мені й досі боляче від нього.

Лера закусила губу і відвернулася до вікна. Марно сподіватися, що все можна повернути. Влад не хоче слухати, не бажає розібратися. Було величезною помилкою сідати до нього в машину. Це лише додасть болю. Решту дороги їхали мовчки. Коли Влад зупинив автівку біля загорнутої в темряву багатоповерхівки, Лера відстебнула пасок безпеки і тихо промовила: 

— Дякую, що підвіз.

— Будь ласка. Ігорю привіт.

Слова боляче пройшлися по серцю, але Лера змогла сховати емоції. Відчинивши дверцята, вона вийшла в морозні обійми ночі та рушила до під’їзду. Ноги не слухалися, не бажали йти від Влада. Він не поспішав їхати, але Лера заборонила собі озиратися. Проте мимоволі сповільнила кроки, коли почула як позаду неї відчинилися автомобільні дверцята.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍