Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 2

Ян

— Чого ти знову копирсаєшся? — дорікнув братові, який хаотично бігав нашою «базою» укриття.

— Та я боюся, що щось забув…

— Тільки не кажи, що пристрій для підбору паролів, — сів на скрипучий стілець, уважно спостерігаючи за ним. 

— Та ні, — невпевнено озвався він, — гаразд. Зараз перевірю ще раз і поїдемо.

Нік завжди був тривожний і розсіяний, при кожному нашому пограбуванні. Ні, навіть не так. Постійно було стійке відчуття, що він зірве будь-яку справу. Сьогодні ввечері на нас чекав великий куш. Ми розробляли план цілий місяць, практично не відпочиваючи та не змінюючи один одного, щоб точно бути впевненими у його успішному виконанні.

Нік був генієм програмування, а я — найкращим організатором. Мені не важко було дістати потрібну амуніцію та зброю. Ми завжди все робили самі, навіть найбруднішу і найнебезпечнішу роботу, якою гидували інші любителі поживитися чужим добром.

До цього пограбування ми готувалися ретельніше, ніж до попередніх — будинок відомого ювеліра та власника цілого королівства коштовностей. Ну як тут можна було встояти? От і ми не змогли.

Спочатку було незрозуміло, як ми зможемо непомітно протиснутися через охоронців, та й до того ж, знайти необхідний кабінет. 

Нік підключився до каналу відеоспостереження вдома, і ми щохвилини дивилися на постояльців будинку, підслуховували розмови та запам'ятовували обличчя основного персоналу. 

— Все, поїхали, — сказав Нік, закидаючи чорну сумку на плече. 

Я мовчки підвівся і пішов за ним, взявши ключі від машини.

Сьогодні має бути організований бенкет, які полюбляють багатенькі. Але, на жаль, ми не у списку запрошених. Наш план був простий, і коли мені прийшла ідея з перевдяганням, Нікіта був у захваті.

— Прям як у блокбастерах! — вигукнув він, виставляючи напоказ свою дитячу радість. 

Урочистість була запланована на вісімнадцяту годину, а робочий персонал уже ошивався за чотири години до початку. Світитися раніше не було сенсу. Сорок хвилин до початку бенкету та приїзду гостей — ідеальний час. Загалом, гадаю, це було найкраще рішення ухвалене мною. 

Поки заїжджали на територію, побачили пару людей охорони, що не могло не тішити.

«Значить, решта в будинку», — подумав я і попрямував на паркування.

— Ну і хороми, — вигукнув Нік, дивлячись на будинок, що стоїть перед нами.

— Скоро і в нас такий буде, — заглушивши мотор, я взяв сумку і вийшов із машини. 

Нік наслідував мій приклад. Ми підходили до головного входу, коли нас гукнув чоловік.

— Молоді люди, а ви куди?

Обернулися і полегшено видихнули, побачивши перед собою дворецького — він не несе загрози. 

Ми заздалегідь домовилися з Ніком, що говоритиму я.

— Доброго вечора, ми офіціанти. 

— Так? — недовірливо глянувши на нас, чоловік похитав головою. — Але ж весь персонал уже на місці! 

— У нас зламалася машина. Хіба наше керівництво не попередило Вас? 

— Давайте хутчіше, — заметушився дворецький, відвернувши погляд кудись убік, — незабаром гості приїдуть. 

Я подякував йому і ледве стримуючи усмішку, що все так гладко йде, пішов слідом за ним.

Планування будинку знали до найдрібніших деталей. Тому дивуватися, по суті, не було чому. 

Поруч проходив офіціант, який підходив нам із братом за розміром одягу. Жестом руки я зупинив його і доброзичливо протараторив:

— Здоров, ми — новенькі, — Нік привітно потис йому руку, — куди нам іти?

— Секундочку, — озвався той і відніс піднос з порожніми келихами на кухню, — форма є? 

— Не… — я штовхнув непомітно в бік Ніка, який хотів було зганьбитися, і закінчив за нього. 

— Безперечно!

— Тоді йдіть за мною. Покажу, де переодягтися. 

Ми рушили за офіціантом, спритно ховаючись від камер. Десь треба було нахилити або повернути голову, ухиляючись від пильного відеостеження. 

Дійшовши до іншого кінця будинку, офіціант спустився до підвалу. Точніше величезне підземелля, що охоплює всю площу будинку. 

План був дуже простий: треба було зробити так, щоб офіціант покликав на допомогу когось, коли братик зімітує напад задухи.

— А де твій друг? — офіціант озирнувся у пошуках брата

— Га? Що? — озвався я, граючи роль тупого хлопця. — Не знаю, може, посцяти відійшов? 

Не давши мені договорити, Нік закричав і впав на землю. Він добряче постарався, щоб напад астми був правдоподібним. 

Ми з переляканим офіціантом підскочили до брата. Хлопець явно не пройшов перевірку на професійну стійкість до стресів — він витріщив очі і махав руками, не знаючи, що зробити. 

— Поклич ще одного чувака, — командирським тоном наказав я, — треба допомогти йому. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍