Олександра Багірова - Я заберу свою дочку, Олександра Багірова

Розділ 2

Костянтин

- Костююю! Я знайшла твою дочку! – лунає дзвінкий голос Наталі у слухавці.

Телефон випадає з рук. Сон як рукою знімає.

Тремтячою рукою піднімаю апарат.

- Повтори! Що? – кричу як ненормальний.

- Все вірно, помилки буде не може, твоя дівчинка. Я перевірила, - самовдоволено повідомляє. - Ти навіть не уявляєш, у кого вона, - замовкає. Ціну собі набиває.

Наталка чудовий журналіст. Нюх у неї від природи. Але як людина часом нестерпна.

- Швидко до мене, - рука тремтить, голос охрип.

Невже після стількох років пошуків! Новина б’є мене по голові, не можу прийти до тями.

- Ну… ні… – завиває. – А де дякую? А де, Наталі, я чекаю на тебе? Де манери, Костянтине?

- Тридцять хвилин. Спробуй тільки не з'явитися, - гарчу в трубку.

Не до ніжностей мені зараз. Я як бомба, можу вибухнути будь-якої миті.

Невже правда? У роті пересихає, очі печуть, наче пісок у них насипали. Іду до ванної кімнати. Підставляю голову під крижані струмені душа. Треба вгамувати емоції. Це може бути помилка. Найкращі фахівці шукають мою дівчинку. А їй удалося знайти? Слабо віриться.

Моя дочка… Ні, я ніколи не впадав у відчай. Із залізобетонною впевненістю перевертав всю країну. Наймав людей, перевіряв інформацію. Скільки тестів ДНК зробив за цей час… Все даремно.

Ми знайшли нитку. Мою дочку продали професійним жебракам. Ось тоді я був на межі божевілля. Уявив, через який жах проходить моя дівчинка… накрило. До дикого крику. До пекельного божевілля.

А потім нитка обірвалася. Знову невідомість. Вона ріже мене тупим ножем. Де вона? Що з нею? А якщо малеча… Ні… Про це я забороняю собі думати.

Знайти дочку – це сенс мого життя. Ні, вона і є моє життя. Я так мало про неї знаю. Не лишилося навіть її фотографій. Усе гниди знищили. Наче й не було моєї дівчинки. Врізаю кулаком по стіні. Біль допомагає.

Ті тварюки назвали її Дашею. Але я подумки називаю її Надією. Вона моя Надія, моя дороговказна зіронька.

Дзвінок домофону трохи приводить до тями. Впускаю Наталку. Вона влітає в довгому плащі і короткому чорному платті. Чорне волосся, хижий погляд, яскраво-червоні губи розпливаються в спокусливій посмішці. Кожен жест виточений, вивірений. У цьому вона вся продумана, розважлива, хватка.

- Зачекався? – граціозно знімає плащ і, виляючи стегнами, пропливає повз мене до кімнати.

- Де моя дочка? - мені по барабану її ігри.

- Костю, що за манери? А пригостити даму? – сідає у кріслі, закидає ногу на ногу.

- Наталка, викладай, - нетерпляче гарчу.

- Наталі, - поправляє мене.

Зараза використовує свій козир, грає на моїх нервах.

- Все одно. Як ти знайшла її? – хриплю. Я на межі.

- Випадково, - знизує плечима. - На одного мужика збирала інформацію. А тут несподіванка, - сяє чорними очима.

- Де моя дочка? - скалюсь.

Вираз обличчя Наталки змінюється. Хмуриться. Зітхає. Не на такий прийом розраховувала.

- Її удочерив Веніамін Толмач. Знаєш такого? - голос набуває ділових ноток.

- Віник червивий? – я аж поперхнувся. Прокашлююсь.

- Він самий, - киває.

Нудота підкочує до горла. Моя дочка у цього слимака! За що моїй дитині це все?

Відкриваю пляшку мінералки. Залпом випиваю. Головне – жива. І весь цей час була поруч.

- Як вона опинилася у цієї істоти?

- Так він на цій історії свою репутацію підправив. Три роки тому тільки лінивий не писав про його благодійність. Підібрав сирітку, пригрів. Герой суспільства. Я знала про цю тяганину. Але тоді паралель не провела. Все ж таки вважали її... - запинається. Заходить на червону зону.

- Три роки тому я навіть не припускав, що вона жива, - закінчую за неї.

Ніколи себе не пробачу. Ні себе, ні ту… про зміюку краще не згадувати… навіть подумки.

- Ооот! - піднімається з крісла, дістає телефон з сумочки, - Тож і в мене інформації не було. Глянь, ось їхнє сімейне фото, - протягує мобілу.

На червивого віника навіть не дивлюся. Погляд чіпляється за тендітну дівчинку. Красива, маленька, величезні очі, посміхається, обличчя дуже бліде. Серце розриває грудну клітку. Боляче дивитися, нестерпно відірватися. Неймовірні емоції, їх не передати. Вперше бачу свою дочку... Вона моя. Чуйка спрацьовує. Проводжу тремтячим пальцем по знімку. А раптом все ж таки помилка?

Погляд падає на жінку поряд з віником. Судорожно хапаю повітря відкритим ротом. Не може бути!

- Це його дружина? – питаю сипло.

- Ага.

Впізнаю її миттєво. Сумніву немає. Це вона…

***

- Є невеликі труднощі, але я все залагоджу, - відповів рівно. Ховаю емоції.

- На фонд свій сподіваєтесь? – зловтішна посмішка викривляє його обличчя.

Він знає набагато більше, ніж я. Сто процентів дізнався якусь гидоту.

- У мене є й інші варіанти, - брешу не червоніючи.

Нема у мене ідей, немає варіантів, крім фонду. Лікарю про це знати необов'язково. Але зараз головне – закінчити цю слизьку розмову. Потім думатиму, як викрутитись.

- Я говорив із вашим чоловіком, - заявляє з тріумфальним блиском в очах. Начебто виграв мільйон не менше.

- І що? – хвиля огиди проходиться по тілу.

Одна згадка про Веніаміна, і нутрощі скручує від хворобливих спазмів.

- Він розповів про вашу готовність ... ммм ... вирішити питання зі мною, - повільно погладжує рідку руду бороду, - Так би мовити… тет-а-тет. А я зі свого боку подбаю про Надію. Тож, Любов Павлівно, краще не тягнути … а домовитися, не відходячи від каси, - піднімається з крісла і йде до мене.

Мене пробиває холодний піт. Що Веніамін наплів? Розтоптав мене, цього мало? Удари долі притискають до землі. Як впоратися з наростаючим болем? У грудях пече як від опіків.

Ще й лікар насувається на мене, охоплює слизьким поглядом.

- Павле Аристарховичу, мій чоловік просто пожартував, - від страху язик заплітається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍