Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

голос збоку. — З якого музею іграшка? — повторив сміливіше. Перший його союзник — власний голос. Пропав було, а тепер знову повернувся, зараз вони начеб уже вдвох.

Зовсім близько із-за рогу з'явилась дівчинка років десяти з білим бідончиком, заспана, непричесана, тільки встала, і матуся послала її по воду. Дівчинку обігнав собачка, хвіст бубликом, морда до землі. Дівчинка з цікавістю, не зводячи очей, дивилась на машину, на людей у ній, із звичайною дитячою відвертою цікавістю. Більше ні на що було дивитись, усе їй тут знайоме — запилена трава, стежинка, а в машині — гарна тьотя-блондинка.

Дьомін спостерігав за дівчинкою, хотів провести її поглядом, але пролунала команда:

— Сидіти!

— Наче службовій вівчарці, — усміхнувся Дьомін. Йому захотілось стати нахабним, самовпевненим. «Нікуди я не побіжу, чорта з два! Я ще з тобою повоюю!»

Від свого голосу та ще од сорому за страх, який уже минув, Дьомін відчув збудження, ейфорію. Так буває у горах над безоднею, коли минає перший острах. Наче випив склянку горілки, і вона почала діяти.

— Іграшка хоч заряджена? — поцікавився Дьомін.

— П'ять патронів, а для вас і одного досить! — Усе та ж злість у голосі невдавана і рішучість.

Продзюрчала, прошипіла ледь чутно вода у колонці. Дівчинка пройшла назад, чіпляючи бідончиком голу ногу й оглядаючись на них. Тьотя в машині гарна, і машина гарна, нова, сяє на сонці. Дівчинка поправила волосся долонькою і гордовито відвернулась.

— Я вас теж упізнала, — почув Дьомін. — Ви з тих охоронців, що Лапіна брали й розстріляли.

— Брав його карний розшук. А вирок виконали ті, кому це доручено. Ми ж вели слідство. То була моя перша справа. Вона стала й останньою.

— Співай, пташко, співай, — знущаючись, обірвала вона.

— Я все ж сподіваюсь свого домогтися.

Він чекав її запитання, чого саме «свого», але вона відказала глузливо:

— Я теж сподіваюсь. — І уточнила, щоб він не будував ілюзій: — Свого домогтися.

— Куля — дура, — зробив висновок Дьомін.

— Розумних слів я поки що теж не чую.

«Сперечаємось, як на спільній кухні. Гаразд, жінко, за тобою останнє слово, хай…»

Жарений не з'являвся.

Як вона поведе себе далі, коли він зовсім не з'явиться, якщо справа у нього не вигоріла? Чи не краще б їй було сказати «піду, покличу його» й зникнути? Не хапатися за зброю?

Не краще, звичайно, їй не можна тепер втрачати Дьоміна. Він може подзвонити куди треба, назвати її ім'я, навести на слід.

І все-таки — що ж далі? Прийде, скажімо, Жарений, з'ясує обстановочку, а потім? Адже колись вони повинні його відпустити. Чи він тепер з ними до кінця днів? Чиїх днів?

Дьомін уявив собі дорогу. Після Супутника майже двадцять кілометрів без хат, пустеля, колгоспне поле, на сімнадцятому кілометрі праворуч гайок, ще через три кілометри — бензозаправка і пост ДАІ. Там чергові вдень і вночі, хлоп'ята моторні, є телефон, рація.

Але не хотілось Дьоміну розраховувати на чиюсь виручку. Він сам повинен знайти вихід із становища. Оскільки сам його й створив. Міг же промовчати, не випробовувати долю.

Інший би міг, але не Дьомін. Ризиковане становище склалось не десять хвилин тому. Два роки йому, цьому становищу.

— Перша справа стала й останньою, — промовив Дьомін. — Через вас, Таню Бойко. Я не повірив, що ви — злочинець.

— Звідки вам знати, яка я?

— Я побачив вас — і не повірив. Ходив до школи, розмовляв з вашою класною, Валентиною Лаврівною, вдома у вас бував, познайомився з матір'ю, актрисою Преторською…

— Велика радість! — перебила вона.

— Збирав характеристики, клопотав…

— І мені вліпили два роки!

— Вам могли дати більше. Факти були проти вас. Т я не мав би сьогодні щастя сидіти з вами ось так близько. — Дьомін поворушив лопатками.

— А мені й два ні за що!

— Я теж так вважав. Саме тому мені довелось піти з роботи.

— Всі ви добренькі. Коли вас придавлять.

— А я вас не боюсь, Таню. — Він хотів повернутись до неї, але стримався, відчував — рано. — Ані вас не боюсь, ані вашого Жареного. Коли людина помиляється в комусь… у чомусь дуже важливому, їй наплювати. На все. І на самозбереження теж.

— На помилках вчаться. Розумні — на чужих, дурні — на власних.

— Взагалі слушно. «На власних». По молодості, по дурості. Не хочеться слухати нічиїх порад, хочеться самому до всього дійти.

«Вот назначенье жизни молодой: мир не был до меня и создан мной», — згадав Дьомін. Але не сказав. Його звертання до віршів вона вважатиме за слабкість. А слабкості він не повинен допускати.

Він відчув, як Таня змінила руку, мабуть, стомилася тримати наган. Досвідчений оперативник, досвідчений та сміливий, міг би шарпко обернутись і схопити її за руку. Як пишуть у газетах і наказах: ризикуючи життям, діючи сміливо й самовіддано…

— Як це смішно, я не можу схопити вас за руку, — признався Дьомін. — Не хочу завдавати вам болю. Така мила, сама жіночність…

— З-заткнись! — процідила крізь зуби. Вона, мабуть, утрачала самовладання. Через його спокій. І притиснула наган з такою силою, наче хотіла проткнути ним Дьоміна.

— Або стріляйте, або перестаньте свердлити мені спину, — сказав він.

Вона послабила натиск.

— Дякую, ви дуже люб'язні.

— Пристрелю, як собаку! — пообіцяла вона. — Якщо собі втрачати нічого, то мені тим більше!

Дулатов розповідав, що за тридцять років роботи у нього жодного разу не стріляли. Й сам він тільки на війні стріляв. Щастить людям! А починав же в карному розшуку. Розсудливий, спокійний, обачливий. Як би він зараз повівся? Теж у минулому слідчий, нині міський прокурор, повчає: «Злочином є суспільно небезпечна дія, а також бездіяльність…» Рано чи пізно доведеться діяти й Дьоміну, поблизу