Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

Отже, вона влипла в нову справу, можливо, не менш тяжку, ніж убивство в ощадкасі. Але чому, чому, чому?!

Не міг Дьомін уявити її співучасницею брудної справи. Тоді не міг і тепер не може. Якесь тут є приховане доповнення. Якби йому сказали: під загрозою зброї Таня Бойко присилувала водія, чесну людину, до того ж слідчого, стати співучасником злочину, — він не повірив би. Але ж змусила, дурень ти дурнем, змусила! Ось тому він і не слідчий, а — колишній слідчий. Прокурор Дулатов вчасно помітив його фахову непридатність. Стріляний вовк, але це поки що йому не на користь.

Мало того, що Бойко затуманила йому розум своєю зовнішністю, вона ще й наганом, бач, додала собі чарівності — язика хлопець проковтнув.

І все-таки не вірилось Дьоміну, що вона може вистрелити.

Але півгодини тому не вірилось, що вона загрожуватиме зброєю. Тепер уже віриться?

Відчув нервову сверблячку між лопатками: спина свербіла, наче їй кортіло покуштувати кулю й тим випробувати себе.

Так, проґавив момент. Не захотів схопити її за руку. А якби й схотів, то не зміг би — в кабіні тісно, не розвернешся, до того ж він не мавпа, щоб дістати рукою свої лопатки. Як тільки вона сказала: «Гляньте в дзеркало», — треба було, не гаючи часу, вискочити з машини й бігти до шосе. Кожний хоч трохи кмітливий здогадався б про такий простий вихід. Поки вона відчинила б дверцята, поки прицілювалася б, Дьомін був би вже далеко. І їй нічого не залишалось би, як дременути в селище й заховатися. Просто і ясно. А тепер сиди, чекай.

Але Дьомін не міг втекти. Й не тому, що розгубився. Йому соромно було від неї тікати. «Овечий характер», — сказав йому спересердя старший слідчий Шунта.

Він не хотів перед нею осоромитися. Хотів бути мужчиною. Передусім.

— Щось довго немає вашого приятеля, — нудьгуючи, сказав Дьомін. — Так можна й на літак запізнитися.

— На той світ ніколи не пізно, встигнеш!

Вона підтримувала в собі рішучість навмисне грубим тоном. Але й її, напевно, непокоїла затримка Жареного.

— А якщо його застукали? — припустив Дьомін. — Кого чи чого ми з вами будемо чекати? Як взагалі викрутимось? — І глянув у дзеркало. Вона сиділа бліда, окуляри-фільтри чорніли, наче напівмаска.

— З-замовкни! — прошипіла Бойко. — Відверни дзеркало.

Її дратував спокій Дьоміна, його самовладання. А він якраз цього й хотів. Щоб вона лютувала просто так, від звичайного безсилля.

Дьомін відвернув дзеркало: вона боїться його очей, отже, не все втрачено. Хай лютує, хоч і зі зброєю. А він, беззбройний, буде спокійний. Тому що мужчина. Хоч старший слідчий Шупта може сказати, що він поводив себе, як баба: став співучасником злочину.

Поки ще не став. І сподівається, що не стане. Інакше не затівав би цю гру. Ризиковану. Виходить, і благородну.

А можливо, справжній мужчина для неї — грабіжник Лапін? Або ось цей Жарений, з руками, як у горили?

Чому тільки для неї, Дьомін, а хіба тобі байдуже, яким бути у власних очах?

Що ж далі? Не наважаться ж вони їхати в аеропорт після того, як викрили себе. Якщо й злетять, то сядуть. Вік швидкостей, інформації, зворотного зв'язку. «Вік двадцятий, вік незвичайний, чим ти цікавіший для історика, тим для сучасника сумніший». До трапа, де б вони не приземлились, їм подадуть персональний транспорт.

Ні-і, вони не настільки дурні, щоб мати при собі свідка. Вони його знищать раніше, тільки і всього. А до аеропорту доїдуть на іншій машині. Так само, як і йому, проголосують, з вибаченнями, з усмішкою. І водій їм попадеться незнайомий — за один день двох таких випадків не буває. Поїдуть, а він лежатиме. Захований. Знайдуть, але вже не Дьоміна, а те, що від нього залишиться. Останки. А їх уже немає — шукай вітра в полі.

— Ні-і, — протягнув Дьомін голосно, заряджаючи себе. — Ні-і! — І головою похитав. — Не вірю.

Вона не відповіла.

Усе вирішиться біля поста ДАІ. Він скаже: «Можете стріляти, Таню Бойко, он там я зупиню машину. У них рація й пістолети». Він скаже, сил у нього вистачить. Вона ж і додасть йому тих сил.

— У спину, до речі, стріляють тільки боягузи, — сказав Дьомін.

Вона мовчала. Їй, мабуть, не терпілось: коли ж прийде напарник? Хотілось зітхнути, напевне, із словами: «І чого він там длубається, боже мій!» Але вона розуміла, що не може так сказати, не може виявити слабкість у такий важливий момент, а нетерпеливість — слабкість. Незворушна сиділа, невидима. Тільки дуло про неї нагадувало, про її присутність.

— Мовчите, як куля у стволі, — продовжував міркувати Дьомін. — Одного не розумію: що примушує вас бути у покидьків прислужницею, шісткою? Ви ж зовсім не така. — Він мусить їй усе сказати, поки вони самі. — Ви ж горда, самолюбива й не дурна. Ви випадково опинились у зграї Лапіна.

— Замовкни?

— І тепер випадково зв'язалися з оцим покидьком. За версту видно, хто він такий, по пиці. Як зрозуміти: любов зла, полюбиш і козла?

Вона з такою силою, схоже, обома руками, вдавила дуло поміж лопаток, що Дьомін мимоволі подався вперед і придавив грудьми кільце сигналу. Але звуку не чув за її стогоном, розлюченим, ненависним напівстогоном-напівкриком.

— У-у, сволота, замовкни-и! — І продовжувала давити його в спину, а сигнал гудів. Вона могла вистрелити вже не від небезпеки, а просто від люті — допік-таки.

— Так ми можемо привернути увагу, — зціпивши зуби од болю, промовив Дьомін. — Гудимо й гудимо.

Тепер і вона почула гудок.

— Гад, інтелігент! — Вона послабила натиск, і Дьомін обережно випростався. А тут з'явився і Жарений, швидко, наче під машиною сидів, і зразу виструнчився, заслонив собою скло, кинув на заднє сидіння чемодан, важкий, аж пружини загули, сів і з шумом, з тріском хряснув дверцятами.

— Чого роздуділись? —