Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

з вами зустрічались, — нарешті відповіла вона холодно і таким тоном, наче він до неї на бульварі причепився. Що вдієш, приваблива, помітна, молода, чіпляються на вулиці; варто на хвилинку залишитися одній, як вони тут як тут, залицяльники, і їй уже звично, так би мовити, «відшивати» доводиться.

Дьомін навмисне затягнув відповідь, та вона не витерпіла:

— Біля туристського вогнища разом кашу їли?

Дьомін мовчав.

— Чи на «броді»? Так ви серйозний, туди не ходите. — А голос насторожений.

— Два роки тому ви «проходили» у справі Лапіна.

Дьомін не обернувся до неї і в дзеркало не глянув, він і так знав про її розгубленість, на це й розраховував. Що вона скаже у відповідь? Збреше? Ніякого Лапіна не знаю, ні в якій справі не «проходила»?

— Я вас ще тоді запам'ятав, — продовжував Дьомін, — й одразу впізнав сьогодні.

Вона мовчала.

— І дорогою за вами стежив, у дзеркало, ви не бачили.

Дьомін говорив байдуже-ввічливо, намагаючись не допустити жодних викривальних ноток. Звичайна розмова з попутницею, яка випадково виявилась знайомою. Припустимо, так, «проходила» у справі. Ну то й що? Відбула строк покарання й вільна зараз жити як усі: з кимось у Сочі їхати, чиюсь машину зупинити та попросити підвезти.

— Негарно стежити за пасажирами, — нарешті сказала вона.

Ухилилась від прямої відповіді.

— Я не зумисне, мимохіть. Дивишся у дзеркало, щоб бачити дорогу позаду, — наївно виправдовувався Дьомін. — Так би мовити, пройдений шлях. Але водночас цікаво було, впізнав чи помилився, так що, даруйте, підглядав.

Вона не відповіла.

— Ось як буває, — задумливо провадив Дьомін. — Гора з горою не сходиться, а людина…

Їй дали тоді два роки. Вона провела їх у колонії, вийшла. То навіщо таїти?

Але з якої речі признаватися кожному зустрічному? Можливо, їй соромно. Постала перед ним такою, а він її, виявляється, знав ще й іншою. А Лапіна засудили до найвищої міри.

— Щось довго Жареного немає, — злегка позіхаючи, промовив Дьомін.

— Якого ще жареного-пареного? — насторожилась вона.

— Ви обмовились, Таню. Самі його так назвали й не помітили. Від хвилювання.

— Щось ви все загадками! — гмикнула вона. — «Я вас знаю», «хвилювання», «обмовилась». Чи все це — компліменти? Як зрозуміти вашу підвищену люб'язність?

— Та взагалі ніяк. Ви заслуговуєте на компліменти і на люб'язність. Просто я знаю вас, Таню Бойко, — і все.

Чому б їй не здивуватись і не спитати, звідки він її знає і чому заговорив про це. Але вона мовчала, мабуть, обмірковувала його слова, готувала якусь відповідь.

— А як ваш батько, мати, як бабуся Марія Гнатівна? — співчутливо продовжував Дьомін.

— Щось дме, — сказала вона сухо, і Дьомін почув її шарудіння позаду, наче вмощувалась так, щоб менше дуло. — Чи не можна зачинити оці ваші вікна?

Обидва задніх стекла були підняті, обидва передні опущені. Сяяло сонце, день обіцяв бути жарким, уже й зараз припікало добряче. Та й машина стоїть, а їй дме. Від «хвилювання», — хотів пояснити Дьомін, але стримався. Їй уже набридла його спостережливість. Нічого не сказавши, він мовчки підняв скло. Ручка правих дверцят ритмічно попискувала, поки він її крутив. «Давно не змащував, — відзначив Дьомін. — Адже раніше не помічав».

— Тепер не дме? — спитав з легкою іронією.

— Гляньте в дзеркало! — жорстко, зі злістю сказала вона. І не просто сказала, а наказала, скомандувала.

Дьомін побачив наган у дзеркалі. Вона лише на мить відкинула хустину, показала, знову накрила й одразу ж сильно ткнула Дьоміна дулом між лопатки.

— Руки на кермо!

Дьомін скорився….

— Тепер усе ясно? — їдко спитала вона.

Дьомін спробував відповісти — і не зміг. Відкашлявся, намагаючись перемогти переляк, прогнати його разом із кашлем.

Напоумити хотів, господарем становища себе відчув. Робив ставку на балаканину, на марні слова. А вона — людина справи. Справи Лапіна. Мокрої справи. І напевно ще якоїсь нової справи. Мав рацію прокурор Дулатов, мав і має. А ти, Дьомін, дурень самовпевнений, вівця, непротивленець.

Він ще раз відкашлявся й ледве вимовив сухими губами:

— Ясно.

— Скло опущене, пострілу ніхто не почує. А в Супутнику я кожен куточок знаю, так що прошу не пустувати! — І глузливо закінчила: — Тепер не дме.

Дьомін мовчав, намагаючись заспокоїти себе. Не думав, не гадав, що можна отак перелякатись. Язик наче присох, прилип. Коли б його сто, навіть тисячу разів спитали, що почуває у такій ситуації, як себе поведе, він би не відповів напевно. Не вгадав би. Доки не побував…

А вона не бавиться. Нова справа, видно, смілива, якщо так цупко схопилась за зброю. І де вона розкопала цей старий-престарий, давно списаний міліцейський наган? І тисне у спину, щоб він відчував, коли бачити не може. Лють у неї, злість та рішучість. Дьомін знав — вистрілить. І з тону її, і з усього. Ще й з її минулого, про яке Дьомін судив колись по-своєму романтично, донкіхотськи, а, ось Шупта, старший слідчий, розсудив розумно. Злість бере, до чого ж він мав рацію! І до чого ж ти молодий, наївний, бездарний!

Ледь штовхнути дверцята й вискочити…

Вона встигне натиснути на спусковий гачок, і Дьомін вивалиться вже з діркою у спині. До дороги далеко, метрів сімдесят-вісімдесят, машин сьогодні зовсім мало, та й ті мчать на великій швидкості. Доки загальмують, доки хто підбіжить, вона легко зникне в Супутнику.

І людей не видно, наче вимерло селище. По той бік дороги немає жодних будівель, чисте поле, а по цей — крайці будинки, однаковий, обпалений сонцем штахетник, запилені деревця за ним і далі сірий ряд дахів.

Та й що люди? Сидять двоє в машині, хлопець із дівчиною, тихо, мирно сидять, нічого підозрілого, наган вона прикрила хустиною.

— З якого музею? — заговорив нарешті Дьомін, наче підслуховуючи свій