Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

хвилин туди, сорок хвилин назад, — міркував він. — Хвилин п'ять-десять на чемодан. Півтори години втрачу…» Дьомін додав газу.

Ніякого кільця тут, по суті, не було, було напівкільце, якщо вже узгоджувати з геометрією, окружна дорога з одностороннім рухом і єдиним на ній селищем Супутник, де жили працівники домобудівного комбінату.

«Втрачу півтори години, — міркував Дьомін, — втрачу, але не загублю. З них сорок хвилин, що туди, повинні бути продуктивнішими…»

… Дьомін розправив плечі, наче йому зараз підходити до приладу в гімнастичному залі. На очах у людей.

— Чи не можна приймач увімкнути? — попросила дівчина, їй ніби незручно було їхати мовчки.

Дьомін увімкнув, стрілка стояла на «Маяку», і зразу ж — чоловічий голос:

… Не жалею, не зову, не плачу, Все пройдет, как с белых яблонь дым…

«Наче на замовлення», — подумав Дьомін. Вона ніби знала, що в ефірі звучить саме ця пісня, можливо, улюблена її, тож і попросила ввімкнути саме зараз.

Увяданья золотом охваченный, Я не буду больше молодым…

— Чи не можна іншу? — попросила дівчина.

Бородань перегнувся до неї, кинув з докором:

— Ти що?

— А що? Я нічого, — відповіла вона з легким викликом, не розгубившись.

Дьомін переключив діапазон, пошукав музику, не знайшов і вимкнув приймач.

— Даремно хвилюєтесь, — сказав він. — Погода льотна. І настрій у вас повинен бути гарний. У вас який рейс?

У дзеркалі він побачив, як дівчина швидко глянула на бороданя, але той уже відвернувся, і вона відповіла після короткої паузи:

— Мінеральні Води — Сочі.

— Даремно хвилюєтесь, — повторив Дьомін. — Встигнемо.

— Вона вперше летить на літаку, — вступив у розмову бородань. — Там же парашути дають, боїться, що розхапають, поспішає… — Він іронічно посміхнувся.

Дьомін бачив, як легка тінь, ледь помітна гримаса пробігла по її обличчю. Він сидів рівно, стежив за дорогою, а щоб побачити її в дзеркалі, досить ледве помітного руху голови трохи праворуч. Й одразу ж назад. Щоб вона не завважила. І не стежила за виразом свого обличчя, котре — так хотілось Дьоміну — повинно дещо сказати. Вона хвилювалась і досить помітно.

«Сорок хвилин, які туди, — вперто твердив Дьомін. — Або я помилився, або Дулатов».

«Або — або» він брав умовно, а насправді впевнений був, як і раніше, що правий він, Дьомін, а не прокурор Дулатов, через якого, якщо бути відвертим, Дьоміну довелося змінити професію. Через прокурора і — якщо вже до кінця відверто — через оцю дівчину, яка сиділа в його машині.

Сліпий випадок, винятковий, один, можливо, на тисячу, але… випадковість, як любить повторювати той же Дулатов, одна з форм вияву необхідності.

Дьомін вірив, що вони зустрінуться. Коли-небудь, де-небудь. Так станеться. Провидіння допоможе. Він не довідувався про неї, планів не будував, але й не забував, сподівався, а якщо так, то його сподівання роблять цю зустріч не такою вже й випадковою.

Попереду вигулькнув Супутник — схожі будинки під сірим шифером. Громіздкий навіс із бетону коло самої дороги, на бетоні казахський орнамент фарбою, а під навісом лавка — кінцева зупинка міського автобуса. Проїхали мимо.

— Он там, біля колонки. — Бородань простягнув руку до скла, показуючи Дьоміну зелену водопровідну колонку біля штахетника. Рука у нього волохата, груба, весь він чорний, жорсткий і на вигляд сильний. «Хто він їй? Чоловік? Коханець? Швидше за все, ні те й не друге. А можливо, все-таки коханець. Гарненьке, одначе, слівце підшукали юристи ось для таких альянсів».

Колонка стояла метрів за сімдесят від асфальту.

— Їдь туди, браток, — бородань ще раз показав на колонку, — а то, тарганитись далеко.

Дьомін обережно звернув з асфальту. «Волга» м'яко загойдалась, переїжджаючи арик за обочиною, зашурхотіли шини по гравію.

— Порядок, — прохрипів бородань. — Я миттю. — І вийшов, сильно грюкнувши дверцятами.

— Дивись там, Жарений! — кинула вона навздогін.

Дьомін помітив, що той теж хвилювався, по-своєму грубо, нестримано, голос його зовсім захрип, рухи стали розмашистими. Показуючи, де зупинитись, він тицьнув пальцем у скло, наче забув про його існування; виходячи, шпарко грюкнув дверцятами, і вони влипли з коротким, як постріл, стуком. Через те він не почув її слів, кинутих навздогін: «Дивись там, Жарений!»

А Дьомін чув. Але спочатку звернув увагу на стук дверцят («Здуру б'є замок, кретин»), а потім уже на її слова. Забула. Вибовкнула. Значить, Жарений… Жора Жарений. Георгій Долгополов. Тоді він був худий, без бороди й стрижений. Дьомін не впізнав його, тому що і тоді й тепер всю увагу прикувала вона.

Такі справи… Хтось сьогодні відпочиває, вихідний день», на дачі розкошують, гуляють, дітей катають у колясках, «козла» забивають за спільним столом, у гори лізуть, до моря йдуть. І, як завжди, всім здається, що нещастя, біди й злочини — у когось і десь, але не у тебе, не тут, і взагалі, «більше балакають про це». А на кладовище везуть кожен день, кожну секунду — смерть на землі, і до в'язниці везуть кожен день, і народні суди засідають…

Жарений узяв із собою невелику сумку, сизу, з білястими літерами «Адідас». Там у нього, можливо, відмичка, «фомка», і зараз він входить до чиєїсь порожньої квартири, збирає в чемодан цінні речі, і хвилин через десять-п'ятнадцять Дьомін зі своєю «Волгою» стане банальним учасником злочину. А дівиця — для відводу очей.

Ні, гидко це й дріб'язково, до того гидко, що Дьоміну хоч бийся головою об стовп.

— А я вас одразу впізнав, Таню Бойко, — сказав Дьомін, не повертаючись.

Пауза.

— Щось я не пам'ятаю, де ми