Микола Васильович Білкун - Роман шукає

Я слухав Ігоря Максимовича і не без гіркоти думав, що й досі мене сприймають не як Романа Пуза, а як сина Олексія Івановича Пуза, знатного робітника, наставника, Героя Соціалістичної Праці. І знову мріяв про час, коли про тата скажуть, що він — батько Романа Пуза, коли й на вечерю мене запрошуватимуть не як сина, а як самостійну особу…

Під час вечері Ігор Максимович знову розповідав про госпіталь. Потім уже, розпитуючи про те, чого не зрозумів, я дещо занотував для себе.

Федора Васильовича не здивувало, що секретар міськкому так добре пам’ятає ті події, ніби все це відбувалося вчора.

— Людська пам’ять, — сказав він, — для нас поки що те ж саме, чим був би для П’ятниці з «Робінзона Крузо» сучасний телевізор… Ми не розуміємо ні механізму пам’яті, ні її можливостей. Але ми вміємо нею користуватися. Люди часто самі не знають, як багато цінного й цікавого вберігає їхня пам’ять…

— Але як це із неї видобути?

— Будьте уважні. Не заважайте. Співрозмовник завжди відчуває вашу найменшу нещирість. Хай для вас стане справді надзвичайно цікавою кожна, навіть незначна подробиця. Не пропускайте повз увагу жодної… Ви коли-небудь бачили такий малюнок: «Де собака садівника?

— Який малюнок?

— Для дітей. Зображено сад, дерева, кущі. Треба малюнок обертати на всі боки, і якщо будеш уважний, то помітиш собаку.

— Бачив. Тільки там треба було шукати не собаку, а качок, за якими полює мисливець.

— Вам треба відтворити картину так, щоб там було якомога більше деталей, — сказав Федір Васильович. — Бо кожна з цих деталей, якщо подивитися на неї під іншим кутом, може виявитись рукою злочинця чи отією косою, що стала знаряддям злочину. Ось чому ви мусите зробити найдетальніший запис усього, про що почули, власне кажучи, всього, що стосується цієї справи.

— Гаразд. Я й сам про це думав. Боюсь тільки, що потраплять туди якісь деталі, що їх насправді не було, але вони мені такими здалися.

— Звичайно, — погодився Федір Васильович. — Але це потім можна буде відкинути, як одкидають зайві деталі, розглядаючи той самий «загадковий малюнок». Тож не бійтеся цього, дайте волю уяві і спробуйте відтворити якнайповнішу картину.

— Постараюся.

Ось результат моїх старань. Я перечитував це кілька разів. Де ж тут «собака садівника»?

Вони мали чотири голови і тільки три ноги. Семен Анципер не мав ніг зовсім, решта троє — мали по одній. Хто ліву, хто праву.

Вони сиділи на підвіконні й грали в очко. Карт вони теж не мали. Заяложені трофейні карти з сороміцькими малюнками на «сорочці» вчора увечері конфіскував комісар госпіталю підполковник Чураєв, пообіцявши вжити «відповідних заходів». Але вони не боялися ні підполковника Чураєва, ні його заходів. Воїни-переможці — вони не боялися нікого й нічого. І підполковник Чураєв, мабуть, розумів це. Складаючи конфісковані карти сороміцькими «сорочками» вниз, підполковник Чураєв скрушно похитав головою і сказав:

— Ой, хлопці, хлопці, не служили ви на турецькому кордоні.

Сам підполковник на турецькому кордоні, треба розуміти, служив. Госпітальні дотепники запевняли навіть, що він брав участь ще в російсько-турецькій війні. Очевидно, вислів «не служили ви на турецькому кордоні» його мовою означав те саме, що й «не знаєте ви, почім ківш лиха». Хоч хлопці й знали, почім ківш лиха, карти в них підполковник забрав.

Але на ранок вони знову грали в очко, хоч і без карт. Мабуть, Семен Анципер не спав цілу ніч, обдумуючи правила гри в очко без карт, бо вранці, протираючи очі, вигукнув:

— Ви! Махламони! Зараз ми зіграємо в очко за новою системою. Просто й геніально. Сідаємо на підвіконня й зиримо у вікно. Хто перший побачить мужчину в окулярах — матиме одне очко, хто жінку — два, хто хлопчика — три, дівчинку — п’ять, інтенданта — десять, стройовика — дванадцять. Моряк або льотчик — повне очко, двадцять одно. Дотумкали?

— Дотумкали, — озвався Ігор Вербицький, що мав вісімнадцять років, праву ногу й завжди безхмарний настрій.

Декому здавалось, що у Ігоря взагалі нічого нема за душею — ні духовних, ні матеріальних багатств. Та вони глибоко помилялись. Ігор Вербицький був власником кількох книжок, прихоплених ще в евакогоспіталі, і вони складали його матеріальну базу, а духовні багатства він намагався почерпнути з цих книжок, давно списаних у пересувній бібліотеці евакогоспіталю.

— Почали, — сказав Мартин Вайл, умощуючись на підвіконні і звішуючи свою вцілілу ногу надвір.

Славко Іванченко нічого не сказав. Славко був напрочуд мовчазний хлопець. Він просто прихилив свої милиці до стіни і сів біля Мартина. Анциперове ліжко стояло біля самого вікна, тож йому залишилося тільки простягнути свої худі й довгі, як у мавпи, руки, вхопитися за Мартинові й Славкові плечі і втиснутися між ними. Ігор Вербицький примостився збоку.

З висоти другого поверху гомінку вулицю було добре видно, і за мить спостережливий Славко вигукнув:

— Одиниця! Он у рябих штанях.

Ігор не згодився:

— Він у пенсне! Як, Семене, тих, що в пенсне, теж будемо рахувати? А моноклі враховуються?

— Монокль — двадцять одно, — не розгубився Семен Анципер. Він розумів, що шанс побачити добродія з моноклем на цій вулиці, як, мабуть, і в усьому місті, практично дорівнював нулю.

— Два, — намагаючись бути спокійним, кашлянув Мартин. — Он тітка з сіточкою. Окуляри наче колеса.

— Три, — слідом озвався Славко. — Хлопчик ондечки в окулярах.

— Гарний хлопчик, — втрутився Ігор Вербицький. — Цього хлопчика оженити час. Йому вже татові штани малі. Пропоную рахувати за одне очко! — Ігор явно заздрив. Він крутився на підвіконні, як горобець на карнизі, ризикуючи звалитися вниз.

Тихо рипнули двері. Ніхто не звернув на це уваги, тільки Ігор загорлав так, що перехожі на вулиці позадирали голови догори:

— Очко! Двадцять одно! Моряк в окулярах!

До палати увійшов Гоша-масажист із своїм причандаллям.

Чорні окуляри зовсім не пасували до крутолобого