Микола Васильович Білкун - Роман шукає

у своє село, і зібралися всі, кому він у листі привіти переказував. Зійшлося тих родичів, як на Першотравневу демонстрацію, всілися в хаті по лавках, лузають насіння і плюють лушпиння на долівку. «Некультурно ви робите, — сказав солдат. — Вам що, плювати нікуди? Плюйте в цю коробочку!»

Федір Васильович подав мені рівненьку паперову коробочку.

— Дякую, — сказав я. — Але до чого ця приповідка, і хрест цей Георгіївський, і гімнастерка, і човник, коли, врешті, маємо коробочку, щоб було куди плювати?

— А до того, що не проста це коробочка. Привчив слідчих складати їх полковник Іванов. І стоїть вона тепер на захисті нашого законодавства і навіть нашого звичайного сімейного життя.

— Тобто?! — ошелешено витріщився я на капітана.

— Інколи, особливо під час допитів чи очних ставок, відчуваєш, що ось-ось вибухнеш. Або скажеш таке, про що потім пошкодуєш. А почнеш робити таку коробочку, не пропускаючи жодного етапу, починаючи з солдатського листа, ну й заспокоїшся, і не скажеш зайвого, не підвищиш тону, не порушиш процесуального кодексу. Тим-то під час розслідувань серйозних справ на столах у слідчих можна побачити цілі колекції таких коробочок.

— Он воно що… То покажіть і мені, будь ласка, як їх складати.

— О, це ціла наука. Не відразу й дається…

— В якій саме ви справі? — спитали в мене в приймальні секретаря міськкому.

— В службовій.

— А чи не зможе вашу «службову» справу розв’язати який-небудь інший працівник міськкому? Ігор Максимович зараз дуже зайнятий.

— Ні, мені треба саме до товариша Вербицького.

— Гаразд. Зачекайте, я спитаю, — сказала літня секретарка, тихенько прочинила двері в кабінет, ввійшла й одразу ж повернулася. — Ідіть, тільки я вас дуже прошу — не довго. Не більше десяти хвилин. В Ігоря Максимовича увечері бюро.

Ігор Максимович Вербицький лежав у тій самій палаті госпіталю, в якій було вбито косою лейтенанта Голобородька.

— Товариш Пузо? — перепитав він, приховавши усмішку. — Ви часом не син Олексія Івановича?

— Син, — промимрив я.

— То що там у вас сталося?

— У нас — нічого. Я до вас в іншій справі. В госпіталі було вбито лейтенанта… І от мені доручили…

— В якому госпіталі? Коли?

— Та давненько вже. Коли ще ви там лежали.

— Он воно що, — розвеселився Ігор Максимович. — Довго ж ви ходили, поки до мене добралися. Як у тій приказці з раком…

— З яким раком?

— Тим самим, що сім літ по воду ходив, повернувся, за поріг перечепився, впав, перекинув відра та й сказав: «Отак чорт швидку роботу любить». Чим же я можу стати в пригоді?

— Може, вам запам’яталися якісь подробиці?..

— Надто давно все це було. Тридцять років. І до чого воно вам зараз?

— Ми вважаємо, — рішуче сказав я, — що кожний нерозкритий злочин неодмінно тягне за собою ще якийсь злочин. От, наприклад, вчені дослідили волосся Наполеона…

І я розповів про Наполеонове нещастя так, ніби сам був присутній при тому, коли його труїли.

— Інтересно, — зацікавився і мимоволі провів рукою по своєму густому й чорному волоссі без найменших слідів сивини Ігор Максимович. — Дивно, але я й сам колись думав про те, що нерозкритий злочин тягне за собою низку нових злочинів і нещасть. У мене були для цього певні підстави. Я охоче розповім усе, що мені відомо. Але давайте зробимо так: сьогодні я зайнятий, а от завтра після роботи приходьте, десь годині о шостій. Чи ви в цей час зайняті?

Я подумав, що Люда мені цього не подарує. В нас були квитки на концерт. У філармонію. Орган, Бах — тепер це модно… Для Люди квитки роздобув хтось із її впливових пацієнтів. Та коли службові справи можуть порятувати мене від органа й моди, не буду ж я нехтувати такою можливістю…

— Ні, я цілком вільний.

— Приходьте, чекатиму.

На другий день я прийшов рівно о шостій. Дивовижну пам’ять мав Ігор Максимович Вербицький. Він пам’ятав усе, що відбувалося в госпіталі, до найменших подробиць. Шкодував я тільки, що повівся по-дурному і не зробив ніяких записів. Мені чомусь незручно було записувати.

О восьмій годині Ігор Максимович раптом спитав у мене:

— Чи не здається вам, товаришу Пузо, що час би вже й повечеряти?

Я попросив пробачення, сказав, що так захопився розповіддю, що забув і про час.

— Ходімо, — вирішив Ігор Максимович. — Разом і повечеряємо.

Мешкав Ігор Максимович недалеко від міськкому, ми пішли пішки вечірньою гомінкою вулицею. Ігор Максимович зовсім не накульгував. Якби я не знав, що в нього немає ноги, то й не здогадався б, що він на протезі.

— Була колись у мене розмова з вашим татом, — сказав він по дорозі. — І саме про вас. Виступав якось у нас на пленумі міськкому голова Комітету фізкультури й спорту. І говорив він про те, що спорт допомагає відволікати молодь від хуліганства, від поганих звичок, бо спортсмен не курить, не вживає алкогольних напоїв, робить зарядку і таке інше. А після пленуму вечеряли ми разом із вашим татом, як оце із вами збираємось. І за вечерею висловив Олексій Іванович одну несподівану думку. Він казав, що в цілому виступ голови спорткомітету не викликає заперечень. Але справжніх успіхів у спорті, рекордів можуть добитися лише найзаповзятіші хлопці й дівчата, люди із сильними характерами, здатні працювати наполегливо й самовіддано. І чи не виходить, що, захопившись спортом, ці молоді люди енергію, яку мали б віддавати суспільно корисній праці, навчанню, цілком витрачають на спорт? І як на приклад він послався на свого меншого сина, мотоцикліста, який не дбає про підвищення своєї кваліфікації, про навчання в інституті, бо в робочий час їздить на тренування, готується до змагань. А зарплату одержує за середнім заробітком. А я казав тоді, що спорт — це добра школа, що ви все це надолужите. І дуже радий, що по помилився, що ви знайшли свою