Микола Васильович Білкун - Роман шукає

Гошиного обличчя. Люди такого складу, як правило, доживають до дев’яноста років і помирають, так і не відчувши на носі сідельця окулярів. Але за Гошиними окулярами — чорна порожнеча. Очі в нього витекли під Севастополем, коли автоматна черга кресонула по камінні й сині іскри кам’яних скалок згасли в Гошиних очах самі й загасили в них світло навіки…

Він був серед останніх захисників Севастополя. Хлопці, як могли, забинтували йому голову, заклавши пуками брудної вати очні впадини, й повели під руки до шлюпки. Інший на місці Гоші помер би від зараження крові, від сотні інших ускладнень, а Гоша — нічого, вижив. Пізніше став масажистом, навчився цього мистецтва в госпіталях.

Гоша завжди носив смугасті моряцькі тільники, хоч моряком ніколи не був. Він належав до рядових, звичайних придворних тієї цариці, що називають її «царицею полів». Але там, під Севастополем, усім видали матроські тільники, так той тільник і прикипів до Гоші навіки.

Ходив Гоша по всьому госпіталю — з палати в палату, з поверху на поверх — без палички. У нього було якесь чуття, як у кажана. Незмінно тримав під пахвою шматок церати і дерев’яну скриньку з тальком, м’яв, масував культі рук і ніг, старався, щоб покалічені м’язи, обтягнуті кволою шкіркою, розжились бодай на якусь пружність. Без такої пружності протеза не начепиш.

— Очко! Двадцять одно! — не вгавав Ігор Вербицький.

— Оп-ци — огурци, помідори — яйци! — привітався Гоша своєю улюбленою примовкою. В голосі його вчувалося запитання: він ніяк не міг уторопати, чому галасує Ігор.

Семен Анципер велично повернув свою шпачину голову:

— Ти, Ігоре, дарма репетуєш. Гоша не моряк. Класична піхота. Так я кажу, Гошо?

— А що? — вишкірив Гоша свої рафінадні, аж синюваті зуби. — Я — цариця полів. Ну що, Анципере, з тебе почнемо? Давай свої культяпи, зараз я робитиму з них «крепка броня, и танки наши быстры».

Гоша присів на Анциперове ліжко, спритно намацав табуретку, поклав на неї скриньку з тальком, на ліжку розіслав церату і заходився коло Семенових кульш. Усе це робилося так просто, вміло, ніби кожен Гошин палець мав у собі маленьке око.

— Ой, хлопці, — згадав раптом Гоша, — найголовнішого я ж вам не сказав. Цей несамовитий, — безпомилково кивнув він у бік Ігоря Вербицького, — ще в дверях своїм криком усе мені перебив. Війна ж скінчилася!

Ігор несамовито зареготав, Славко Іванченко форкнув носом, як їжак.

— Оце новина-а-а, — протяг Семен Анципер, і було в цьому стільки ядучої іронії, що навіть на незворушному обличчі Мартина Вайла відбилась якась подоба посмішки.

— От і новина, — образився Гоша. — Японію наші перемогли. І там війна скінчилась!

Дев’ятого травня! Над фашистською Німеччиною! То була Перемога! А над Японією…

Та як же це вони забули… Адже ще вчора увечері десь за десять тисяч кілометрів від цього міста вибухали бомби, снаряди, міни, дзижчали кулі. І все це залізяччя шматувало тіла, застрявало в кістках, дірявило голови, одривало руки й ноги. Там була війна. Справжня війна, на якій і вмирають, і страждають, і залишаються каліками. Але вона вже не сприймалася як всенародне лихо. Для них, учорашніх вояків, вона була як продовження переможного наступу — і тільки.

І ось Гоша повідомив, що наступ закінчився перемогою. І раптом вони зосталися віч-на-віч з тим невідомим, що називали в розмовах між собою кострубатим словом «гражданка». «А ти на гражданці ким був?», «От вийду на гражданку…».

Ігор Вербицький, Славко Іванченко і Мариш Ваші ніякого уявлення про «гражданку» не мали, бо не були на тій «гражданці» ніким і нічим.

У них було спочатку трохи дитинства, а потім багато війни. Вони вміли натискувати на гашетку, співати в строю «Вставай, страна огромная» або кричати в бою «ура», грюкати чобітьми й прикладами, вміли не спати по кілька ночей і не їсти по кілька діб… А коли траплялася щаслива нагода, то й на снігу могли спати солодко, як на перинах, а ще (за тої ж таки щасливої нагоди, що ой як не часто траплялася!) — з’їсти за раз по півтора буханця чорного хліба. Вони вміли на тендітних іще хребтах тягти таке, від чого простяг би всі свої чотири ноги добряче вироблений селянський кінь…

Весь навколишній світ з його адміністративними, географічними, а може, й родинними поняттями зручно вміщувався для них в слова: «наш фронт», «наша армія», «наш корпус», «хазяйство полковника Набатова», «хазяйство майора Гордині», «наша рота», «наш екіпаж», «наш бліндаж», «наша землянка». І навіть після того, коли фронт для них ніби перестав існувати, бо лежали вони покалічені і пошматовані на госпітальних ліжках, навіть тоді вважали себе солдатами і «гражданка» для них була туманною абстракцією. Навіть лежачи в ліжках, вони, як солдати, йшли в наступ разом зі «своїм фронтом», «своєю армією», «хазяйством полковника Набатова» чи «хазяйством майора Гордині»…

Та ось прийшов Гоша і сказав, що наступ переможно завершений, що війна й на сході скінчилася. А це означало, що немає вже ніяких фронтів, якщо й залишилися для когось поняття «наша дивізія» чи «наша рота», то тільки не для них, бо вони вже не солдати, а просто інваліди, скалічені війною хлопці. І лежать вони в напівгоспіталі-напівлікарні, бо хоч є тут і начальник госпіталю, і замполіт Чураєв, якого всі за звичкою звуть комісаром, але дорога з цього госпіталю одна — «на гражданку». Протезний госпіталь не вміє робити чудес, він уміє робити тільки штучні руки й ноги, незграбні й важкі. І як же там буде «на гражданці» з тими чужими ногами й руками?

Вони досі майже не замислювалися над своїм майбутнім. Звично солдатське «якось-то буде» і тут ставало в пригоді, але зараз їм зробилося на душі незатишно. Всім, окрім Гоші. Гоша вже давно був «на гражданці». Він уже мав професію.

— Яке сьогодні число? — запитав Славко і ковтнув сливу, ніби в горлі йому пересохло.

— Трете вересня одна тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, — урочисто повідомив Гоша. Він брав зараз реванш за їхню іронію.

— Рік ми знаємо, — наїжачився Вайл.

— Гей, хлопці, —