Пауло Коельо - Заїр

вони були неспроможні сказати «годі», від вікендів, на яких їм доводилося обідати з нестерпними людьми. Багато з них були рабами розкоші, рабами прагнення до розкоші, рабами необхідності створювати видимість того, що вони прагнуть до розкоші. Вони були рабами життя, якого самі не обирали, але яке вирішили прожити, бо хтось зумів їх переконати, що так для них буде краще. Й ось так тривають їхні дні та ночі, які мало відрізняються між собою, а пригода для них лише слово, прочитане в книжці або побачене на екрані завжди ввімкненого телевізора, а коли вона заходить у якісь двері, то вони неодмінно кажуть:

– Не хочу, мені не цікаво.

Але як вони можуть знати цікаво їм чи не цікаво, якщо ніколи не пробують? Та немає ніякого сенсу запитувати їх про це: бо немає жодних підстав сумніватися, що вони бояться будь-якої зміни, що може похитнути світ, до якого вони звикли.

Інспектор сказав мені, що я вільний. Я вільний тепер, я був вільним і тоді, коли потрапив до в’язниці, бо свобода досі є тим станом людини, який я ціную більше, аніж що завгодно інше на світі. Звичайно ж, мені не раз доводилося пити вино, яке було мені не до вподоби, робити те, чого я не повинен був робити й чого ніколи більш не робитиму, здобути чимало шрамів як на тілі, так і в душі, завдати ран кільком людям – у яких я потім просив прощення, коли зрозумів, що спроможний зробити все, крім примусити іншу людину наслідувати мене в моєму божевіллі, у моєму прагненні жити. Я не каюся за ті хвилини, коли я страждав, я ношу свої шрами, наче медалі, знаю, що свобода має високу ціну, не менш високу, аніж ціна рабства; єдина різниця лише в тому, що за свободу ви платите з радістю та з усмішкою, навіть тоді, коли ця усмішка окроплена слізьми.

Я виходжу з дверей поліційного відділка, день сьогодні чудовий, сонячна неділя, яка зовсім не відповідає станові моєї душі. Мій адвокат чекає мене на вулиці з кількома словами розради та з букетом квітів. Він каже, що телефонував у всі лікарні, морги (тобто зробив те, що завжди роблять, коли хтось не повертається додому), але знайти Естер йому не вдалося. Каже, йому вдалося приховати від журналістів місце, де я перебував після того як мене заарештували. Каже, йому треба обговорити зі мною юридичну стратегію, яка допоможе мені захиститися від майбутніх звинувачень. Я дякую йому за увагу; знаю, що він не має наміру накреслювати якусь юридичну стратегію – просто він не хоче залишати мене самого, бо не знає, як я поведуся (нап’юся і знову потраплю в поліцію? зчиню скандал? спробую накласти на себе руки?). Я відповідаю йому, що маю багато важливих справ і що й він, і я чудово знаємо: у мене немає жодних проблем із законом. Він наполягає, але я не поступаюся – зрештою, я людина вільна.

Я вільний. Вільний перебувати в тужливій самотині.

Беру таксі й прошу відвезти мене до центру Парижа. Прошу водія, щоб він зупинився біля Тріумфальної арки. Звертаю на Єлисейські Поля й прямую до готелю «Бристоль», де ми з Естер мали звичай пити гарячий шоколад щоразу, коли хтось із нас двох повертався з відрядження або подорожі із-за кордону. Для нас то був ритуал повернення додому, повернення в любов, яка утримувала нас разом, хоч життя все частіше розводило нас по різних дорогах.

Я йду собі й іду. Люди всміхаються, дітлахи радіють, утішаючись нетривалими годинами весни, яка несподівано навідала нас серед зими, машини пливуть по вулиці безперервним потоком, повсюди панує бездоганний порядок – за винятком того, що жодна людина не знає або вдає, ніби не знає, або просто не цікавиться тим, що я втратив дружину. Невже вони не відчувають, як я страждаю? Усі мали б сумувати, співчувати чоловікові, чия душа стікає кров’ю кохання; але вони сміються, поринувши у своє дріб’язкове й жалюгідне життя, яке знає лише радість закінчення робочого тижня.

Мене навідує несподівана й кумедна думка: певно, у багатьох людей, що йдуть мені назустріч, душа теж розривається від розпуки, але я не знаю, чому і як вони страждають.

Заходжу до бару, щоб купити сигарети, і продавець відповідає мені англійською. Зазираю до аптеки, щоб купити м’ятні льодяники, які мені дуже до вподоби, і там теж зі мною розмовляють англійською (а я в обох випадках замовляв товари французькою). За кілька кроків від готелю мене зупиняють два хлопці, які щойно приїхали з Тулузи, вони зверталися до кількох людей, запитуючи, де розташована потрібна їм крамниця, проте ніхто не зрозумів, чого їм треба. Що сталося? Невже за двадцять чотири години, які я просидів у в’язниці, мова на Єлисейських Полях змінилася?

Туризм і гроші спроможні творити чудеса: але як я не помічав цього раніше? Мабуть, ми з Естер уже давно не пили тут шоколаду, хоч обоє останнім часом кілька разів виїздили в далекі подорожі. Бо завжди існувала якась важливіша справа. Завжди на цей час була призначена зустріч, скасувати яку було неможливо. Але не сумнівайся, моя любове, наступного разу ми неодмінно вип’ємо шоколаду, повертайся негайно, ти знаєш, що сьогодні я справді маю важливу зустріч і не зможу зустріти тебе в аеропорту, мій мобільник увімкнений, ти можеш зателефонувати мені в разі нагальної необхідності, а зустрінемося вночі.

Мобільник! Я дістаю його з кишені, негайно вмикаю, і він дзвонить кілька разів; на кожен дзвінок моє серце підстрибує, проте я бачу на невеличкому дисплеї імена людей, які хочуть зі мною сконтактуватися, й не відповідаю жодному з них. От якби на дисплеї замість імені або прізвища з’явився напис «абонент невідомий», тоді я зрозумів би, що це ти, адже цей номер телефону я дав не більш як двадцятьом людям, і кожен із них твердо пообіцяв мені, що більш нікому його не назве. Проте невідомий абонент не з’являється, усі дзвінки належать моїм друзям або близьким колегам. Мабуть, вони хочуть