Джессі Келлерман - Чтиво

— А хіба десерти не мають бути солодкими?

— Ой, тату. Ти знаєш, про що я.

— Не знаю, справді.

— Я хочу сказати, не надто солодкі.

— А-а...

Донька Пфефферкорна відклала меню з десертами.

— З тобою все гаразд?

— Усе добре.

— Ти не засмучений?

— Через Білла? Ні.

Вона взяла його за руку.

— Співчуваю.

Пфефферкорн знизав плечима:

— У моєму віці все відчувається по-іншому.

— Не такий уже ти і старий.

— Просто кажу, що якоїсь миті ти розумієш, що більша частина життя лишилася позаду.

— Чи обов’язково про це говорити?

— Ні, якщо не хочеш.

— Мене це вганяє в депресію,— сказала вона.— Ми ж мали відсвяткувати мої заручини.

Навіщо ж тоді вона заговорила про смерть?

— Ти маєш рацію. Вибач.

Дочка Пфефферкорна відкинулася на спинку стільця і схрестила руки.

— Люба. Не плач, будь ласка.

— Не плачу,— відповіла вона, витираючи сльози.

— Я не хотів.

— Я знаю,— і вона знову взяла його за руку.— Отже, тобі подобається Пол?

— Я просто в захваті,— збрехав Пфефферкорн. Вона посміхнулася.

— Не знаю, що ви там собі надумали,— продовжив він,— але я хочу зробити свій внесок у весілля.

— Тату! Дуже мило з твого боку, але в тому немає потреби. Ми вже про все подбали.

— Будь ласка. Ти моя дочка. Не можу ж я лишатися осторонь.

— Родина Пола уже запропонувала свою допомогу.

— От і я свою пропоную.

Доньчине обличчя скривилося, як від болю.

— Але ж... ми про все вже домовилися, правда.

Пфефферкорн зрозумів, що йому відмовили через жалість. Вони обидва чудово розуміли, що він не міг витрачати гроші на весілля. І що він мав на увазі, коли сказав, що не може лишатися осторонь? Що він міг зробити? Паркувати автівки? Він відчув приниження і від її відмови, і від власної неспроможності. Опустив очі на свої вузлуваті пальці, і за столом запанувала тиша.

Дочка мала рацію: десерти були анітрохи не солодкими. Пончики, які замовив Пфефферкорн, мали смак і текстуру пресованого піску. В кінці вечері він спробував заплатити, але Пол уже віддав офіціанту свою кредитку, коли повертався з убиральні.

а газетних та книжкових стелажах в аеропорту красувалися романи Вільяма де Валле. Через кожні десять ярдів Пфефферкорн проходив повз високу картонну стійку, котру вінчало збільшене офіційне фото Вільяма, на якому відомий автор позував у плащі на тлі темних голих дерев. Пфефферкорн, який приїхав за годину до свого рейсу, зупинився і подивився на фото. Теж мені, Вільям де Валле, подумав він.

— Прошу,— торкнувся плеча якийсь чоловік.

Пфефферкорн відступив, щоб той міг узяти книгу.

Тридцять років поспіль Вілл, без жодних прохань і зволікань, надсилав Пфефферкорну підписані примірники своїх романів. Колись давно Пфефферкорн радів за свого друга, був удячним, що Вілл виділяє його з-поміж інших, щоб поділитись успіхом. Але з часом успіх Вілла зростав, а застій Пфефферкорна ставав усе більше очевидним, подарунки перетворилися на жорстокий жарт. Пфефферкорн уже давно перестав читати ці книжки — трилери йому не подобалися, а останнім часом він викидав пакунки прямо в сміття. Потроху він і старих книжок позбувся. Сьогодні перші видання ранніх романів, що вийшли невеличким накладом іще до того, як ім’я Вільяма де Валле стало брендовим, продавалися за чималу суму. Пфефферкорн відмовився від прибутку, передавши книжки місцевій бібліотеці чи просто сунувши їх до торби незнайомця в автобусі.

Стоячи перед крикливою вітриною, Пфефферкорн відчув, що трохи заборгував Біллові. Купив книжку в твердій обкладинці, попрямував до виходу до свого літака і всівся читати.

ридцять третій роман у серії розповідав про спецагента Річарда «Діка» Стаппа, блискучого,