Джессі Келлерман - Чтиво

непереможного чоловіка на службі у туманного, але так і не названого уряду, єдиною метою якого було заповнити порожнечу на сторінках трилера. Пфефферкорн легко впізнав формулу. Стапп, припустимо уже у відставці, виявляється причетним до складної справи, що включає одну або кілька з наступних деталей: убивство з політичних мотивів, атака терористів, загублена дитина, викрадення дуже важливих документів, що, коли публіка дізнається, можуть спровокувати ядерну війну. Дуже часто він починає займатися справою попри власну волю. «Як мені остогидла ця клята робота»,— час від часу заявляє агент. Цікаво, чи в реальному житті хтось заявляє про свої думки? І коли так, чи хтось вигукує, вставляє зауваження, щебече, вступає до розмови, подає голос, гуде чи протестує? Люди говорять собі та й усе. Хто важко зітхає? Чи стогне? Хто стримує сльози, що підступають до горла? Кілька разів Пфефферкорна так дратували слова, що він закривав книгу. Після того як Стаппа долучали (затягували, заманювали, вплутували) до справи (павутиння, коловороту, вихру), він дізнавався, що таємниця, яку він узявся розкрити — лише верхівка айсберга. Під нею ховався набагато більший злочин, який витягував з минулого Стаппа цілу низку огидних подій, ще й впливав на особисте життя агента. З прикрою частотою того звинувачували в злочинах, які він не коїв. Син Стаппа, наркоман, з яким агент не підтримував зв’язків, бо був нікчемним батьком, занадто зайнятим рятуванням світу, щоб пограти з хлопцем в м’яча, відвідати шкільну виставу тощо, завжди втрапляв у якісь халепи. Заплутаний сюжет доповнювали довгі діалоги, що складалися переважно з навідних запитань. Потяги і літаки завжди відправлялися за розкладом і завжди прибували саме туди, куди і мали прибути, дозволяючи Стаппу долати величезні відстані за неймовірно короткий час. Незважаючи на те що через усі ці перипетії він майже не їв і не спав, коли потрібно було зайнятися коханням із вродливою жінкою, сил у нього завжди вистачало. Якщо він потрапляв у полон, тікав завдяки своїй винахідливості. Друг опинявся ворогом і навпаки. Подія або деталь, що спочатку здавалися неважливими, відігравали вирішальну роль. Урешті-решт герой був змушений робити, на перший погляд, неможливий вибір, і часто до цього була причетна та сама вродлива жінка. І він його робив, хоча доводилося чимось жертвувати. Тож, хоча Стапп і був фізично невразливим, душа його була вкрита емоційними шрамами. Або жінка його зраджувала, або він її кидав, щоб не наражати на небезпеку. «Ти як той метелик,— бубонів він собі під носа.— Зваблюєшся тим, що може тебе знищити». Тоді він переконувався, що справедливість узяла гору і всі крапки над «і» розставлені, хоча і всупереч логіці і загальноприйнятим правилам судової системи. В кінці історії Стапп знову перебував у бігах, його ім’я було замараним, героїзм лишався невизнаним, і на п’яти йому знову наступали демони.

Книга була жахливою, навіть за власними стандартами: тупою, неелегантною, пересиченою кліше. Сюжет переобтяжували деталі, усе вирішував випадок. Персонажі були непереконливими. Від мови у Пфефферкорна аж у горлі драло. Втім, мільйони людей квапилися її купити, і ще кілька мільйонів зроблять те ж саме, особливо тепер, коли смерть Вілла була в останніх новинах. Чи вони сліпі й зовсім не бачать у книзі хиб? Чи вони свідомо не звертають уваги на ці хиби заради кількох годин бездумного відпочинку? Пфефферкорн спробував вирішити, що ж гірше: не мати смаку чи мати смак, але ігнорувати його? В будь-якому разі, це не є метою літератури. Він закінчив книгу під час другого перельоту, між Міннеаполісом та Лос-Анджелесом. Він не залишив книгу в літаку, щоб її знайшов хтось інший, а викинув дорогою до контори з оренди автівок.

Глава восьма

оли Пфефферкорн зареєструвався в отелі, у нього іще лишилося кілька вільних годин. Він вирішив прогулятися. Взув тенісні туфлі, натягнув шорти і вийшов на яскраве світло.

Мотель розташовувався в пошарпаній частині Голлівудського бульвару. Пфефферкорн пройшов повз крамницю електроніки зі зниженими цінами, секс-шопи, крамниці з дрібницями, пов’язаними з кіноіндустрією. Молодик сунув йому в руку флаєр на два квитки на запис шоу, про яке Пфефферкорн навіть не чув. Поруч пройшов неголений смердючий трансвестит. Беззубою посмішкою сяйнула жінка в облиплих шортах, що продавала ароматичні масла. На вулицях роїлися туристи, які вважали, що саме тут фільми і досі знімаються. Пфефферкорн був більше обізнаний. Жоден з чотирьох фільмів по книгах Білла не був знятий у Каліфорнії. Канада, Північна Кароліна і Нью-Мексико надавали кінокомпаніям податкові пільги, і це робило Лос-Анджелес, якими б славетними не були його вулиці, фінансово непривабливим. Утім, це не заважало людям приїздити сюди і фотографуватися біля Китайського театру.

Через кілька кварталів він натрапив на купку людей, які розмахували плакатами на підтримку якихось справ. Пфефферкорна попросили віддати свій голос за боротьбу з хутром, стратою і жорсткостями, скоєними урядом Західної Злабії. Йому вдалося від усіх ухилитися, зупинився він лише поруч із жінкою, що стояла навколішках на узбіччі і запалювала свічку в лампадці. Цементну площу, де на Алеї Зірок була зірка і Вільяма де Валле, завалили оберемками квітів. Жінка помітила, що він дивиться на неї і співчутливо посміхнулася, ніби розуміла його почуття.

— Хочете підписати? — запитала вона.

Кивнула на ломберний столик, на якому лежала книжка в червоній обкладинці й кілька олівців.

Пфефферкорн нахилився до книги і перегорнув кілька сторінок. Десятки написів, більшість досить щирі, усі адресовані Віллу, або Вільяму, або містеру де Валле.

— Здається, я цього не переживу,— сказала жінка навколішках.

І заплакала.

Пфефферкорн нічого не сказав. Погортав сторінки до кінця книги і знайшов чисту. На хвильку задумався. «Любий Віллє,— написав він.— Ти сучий син».