Джессі Келлерман - Чтиво

адресою, а з голови не йшли слова Орвелла, що як письменник він не може зрозуміти, що означає бути неписьменним. Цікаво, чи не вийде з цього цікавий роман? Глава четверта

ого вечора Пфефферкорну зателефонувала дочка. Вона побачила новини по телевізору і хотіла втішити батька.

— Ти туди ідеш? Схоже, влаштовують справжню церемонію.

Пфефферкорн відповів, що навіть не уявляє, яка там може бути церемонія.

— Ой, татку, ти знаєш, про що я.

На іншому кінці лінії Пфефферкорн почув чоловічий голос.

— У тебе хтось є?

— Це просто Пол.

— Який іще Пол?

— Тату. Будь ласка. Ви з ним уже разів сто зустрічалися.

— Хіба?

— Так.

— Ну, тоді я старішаю.

— Припини.

— Здається, я не можу запам’ятати імен твоїх хлопців.

— Тату, припини.

— Що? Що такого я сказав?

— Хіба так важко запам’ятати, як його звуть?

— Важливе я завжди пам’ятаю.

— Це важливе. Ми збираємося одружитися.

Пфефферкорн колихнувся, схопився за стілець, застогнав.

— Увічлива людина сказала б: «Вітаю».

— Люба,— відповів Пфефферкорн.

— Підійде і «Я тебе люблю».

— Або те, що мене трохи приголомшила новина, що моя єдина дитина одружується з кимось, кого я в очі не бачив...

— Ви з ним уже багато разів зустрічалися.

— ...чиє ім’я я ледь пригадую.

— Тату, будь ласка. Ненавиджу, коли ти так поводишся.

— Як поводжуся?

— Як мала дитина. Це не смішно, це серйозно.

Пфефферкорн відкашлявся.

— Гаразд, люба, вибач.

— А тепер чи не міг би ти порадіти за мене?

— Звісно, я радий за тебе. Мазал тов.

— Так краще,— гмикнула вона.— Мені б хотілося, щоб ми всі разом повечеряли. Хочу, щоб ви з Полом краще познайомилися.

— Гаразд. Завтра?

— Ні, не підходить. Пол працює допізна.

— Чим...— Пфефферкорн завагався.— Чим він займається, нагадай?

— Він бухгалтер. П’ятниця підійде?

Вечорами Пфефферкорн не робив нічого, хіба що читав.

— Підійде.

— Замовлю столик. Я тобі зателефоную.

— Гаразд. Е-е... люба? Вітаю!

— Дякую. Побачимось у п’ятницю.

Пфефферкорн поклав слухавку і подивився на фото дочки на столі. Її схожість із його колишньою дружиною була просто вражаючою. Йому часто на це вказували, і це страшенно його дратувало. Те, що дочка могла належати іще комусь, а не лише йому, здавалося дикістю. Саме він виховував її після того, як колишня дружина їх покинула, а тоді і померла. Тепер він визнавав, що занадто вже ревнивий та ще й дурний, бо йому це подобалося. А дочка не належала ані йому, ані колишній дружині, бо була сама по собі і вирішила віддати себе якомусь бухгалтеру.

Глава п’ята

ол швиденько закінчив промову, присвячену вартості щорічної ренти, і, вибачившись, пішов до туалету.

— Я така рада, що ми зараз тут,— сказала донька Пфефферкорна.

— Я теж,— відгукнувся Пфефферкорн.

У цьому ресторані він раніше не бував, більше і не прийде. По-перше, ціни були просто непристойними, особливо враховуючи розмір порцій. Даремно намагався він відшукати в меню страву, яка б не містила кілька незрозумілих інгредієнтів. Потім він геть збентежив доньку, запитавши у офіціанта про назву певної риби. Пол поквапився пояснити, що вона нещодавно увійшла в моду завдяки екологічності розведення. Пфефферкорн замовив стейк з яловичини. Той мав вигляд стрічки Мебіуса.

— Тут просто чудові десерти,— сказала дочка Пфефферкорна.— Вони