Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Ще довго? — через якийсь час запитав Йор, бо почав уже втомлюватися.

— Тут має бути саморобне поруччя, — відповів Інбар. — Проведи рукою з правого боку…

Йор прислухався до поради і за хвилину намацав рукою вбудований у базальтову стіну залізний прут. Після цього просуватися стало легше.

Ось так, не кваплячись, вони без пригод вибралися з ущелини. Зупинившись на пласкій природній площадці, учасники подивились навкруги. Краєвид відкривався незрівнянний.

— Зважаючи на все, — сказала Іолла, — нам потрібно донизу по цьому уступу?

— Саме так… — відповів Інбар, дивлячись униз. — А ти, дівчино, говорила, що не встигнемо.

Іолла нічого не відповіла.

З вершини було гарно видно їхніх суперників — ті тільки-но починали підйом.

— Ну що ж, — мовив Інбар, — тепер вперед і донизу! На цьому схилі це буде дуже легко зробити. Тому не захоплюйтеся занадто затяжними стрибками.

І скомандувавши: «За мною!», Інбар кинувся донизу. Розігнавшись десь із десяти кроків, він підстрибнув і… полетів!

У Йора перехопило дух. Звичайно, він знав, що таке можливо на Лімпі, але бачити це на власні очі!..

А Інбар, подолавши повітрям чималу відстань, благополучно приземлився.

— Давайте, дітки, не зупиняйтеся! — прокричав він обернувшись.

Йор і Іолла, не змовляючись, кинулися слідом за Інбаром. Кілька швидких кроків, поштовх і… політ!

Не минуло й чверті години, як усі троє підлетіли до підніжжя і вийшли на дорогу. Їхні суперники все ще продовжували вибиратися з ущелини.

— Спасибі, Інбаре, — подякував сивоволосому Йор, — ми випередили їх.

— Поки так, — відповів той. — Будемо сподіватись на доброзичливість Лімпи і на долю. Тепер тільки вперед!

І лімпійці знову затрусили по дорозі.

— Щось усе так спокійно… — промовив через якийсь час Йор. Він раз у раз озирався довкола, чекаючи на нові небезпечні лімпійські сюрпризи.

— Справді, — погодилася з ним Іолла.

— Не хвилюйтесь, — посміхнувся Інбар, — усе ще попереду. — І додав приглядаючись: — Здається, я бачу Міраж.

Й Інбар показав рукою вперед.

Йор і Іолла побачили, що зненацька з’явився над обрієм обрис величезної гори.

— Дивно… — ще раз ніби розмірковуючи над чимось повторив Інбар.

— Про що це ви? — запитав його Йор.

— Та не можу зрозуміти, хлопче. Звичайно, на Лімпі під час кожних Ігор дороги змінюються до невпізнанності. А цього разу — ні. Я ж казав, що випробовував долю на цьому шляху. Так от, цього разу — усе те саме!

— Так це ж чудово, — знизав плечима Йор.

— З одного боку, так. Але з іншого, чи це не пастка?

— А може Лімпа допомагає вам як ветерану? — промовила Іолла, — до того ж, краще розкажіть нам, що на нас чекає попереду?

— По ідеї, — почав згадувати Інбар, — якщо ми до темряви встигнемо обігнути о-он той пагорб (доба на Лімпі вдвічі коротша), то зможемо непогано влаштуватися на ніч. Земля в тому місці тепліша, ніж будь-де: до поверхні підходять гарячі джерела… А там уже можна й обговорити, яким буде наше подальше просування.

Йор і Іолла звичайно ж не були проти, і наші герої без усяких пригод добралися до Теплої Землі.

Для ночівлі вони вибрали невелику висотку. Розчистивши місце і трохи підкріпившись, лімпійці розташувалися на відпочинок.

— І що ж нас чекає далі, Інбаре? — не заспокоювалася Іолла.

— Хм, буде дуже важко. Усе залежатиме від місцевої фауни.

— Ви маєте на увазі х а л к і р р і в? — уточнив Йор.

— Саме так.

— Вони дуже небезпечні? — запитала Іолла.

— На Лімпі існує два різновиди великих хижаків, — продовжив Інбар, — х а а л к і р и і халкіррі. На перший погляд різниця всього лише в одній буквочці. Насправді ж відмінностей значно більше. Перші на порядок розумніші від своїх побратимів. Практично всі хаалкіри розуміють нашу мову. Найкращі ж представники цього роду можуть утворювати звуки, схожі на людські.

— І ви зустрічалися з ними? — запитала Іолла.

— І з тими, і з іншими… — відповів Інбар і, пильно глянувши на дівчину, спитав її: — А ти, як я розумію, бачила халкіррів поблизу Проклятого Тунелю?

— Так, — схлипнула Іолла.

— Не позаздриш тим, хто наштовхнеться на роздратовану зграю, — сказав Інбар.

— Що там сталося? — запитав Йор у дівчини.

— Батька обдурили… Чи він сам помилився, не знаю. Але в тому тунелі, у темряві, батько почав відводити хижаків від мене… Я врятувалася. Але потім провалилася в якусь яму і втекла іншим коридором. Не знаю, що було б зі мною, якби мене не підібрала рятувальна група з Останньої перевірки. Вони ж і пораненого батька знайшли.

— Усе зрозуміло… — похитав головою Інбар.

Йор мовчав. Він пригадав, як наставник розповідав йому, що халкіррі іноді не проти закусити парочкою лімпійців. Тому певною мірою Ігри для цих хижаків — свято.