Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Що ж, — пізніше зауважив Інбар, — не забувайте: лімпійські ночі короткі, а нам потрібно відновити сили. Всі значні труднощі попереду. Давайте спати. Тут ми поки що в безпеці. Через чотири години — підйом.

І лімпійці, якнайзручніше влаштувавшись на своїх похідних матрацах, зроблених з величезного пористого листя лімпійської лілії, заснули.

Йор перед сном ще раз прокрутив у голові низку подій, що відбулися за день. На його думку, усе поки що було нормально. Він правильно виконав указівки свого тренера…

Лімпійська коротка ніч минула спокійно.

Після нічного відпочинку учасники нашвидкоруч перекусили і рушили далі.

За пару миль вони наблизилися до лісу. Величезні дерева створювали ілюзію фортечної стіни, що збільшувалася по мірі наближення до неї.

— Нічого собі деревця, — протягнув Йор, — я такі тільки на картинках бачив.

— Не забувай, хлопче, — посміхнувся Інбар, — ми, вважай, по заповіднику бігаємо.

— А цей ліс був минулого разу? — поцікавилася Іолла.

— Був, був… — пробурмотів сивоволосий і вже жвавіше додав, — дивіться, схоже нас уже чекають на узліссі!

— Халкіррі! — вигукнула Іолла, придивляючись до силуетів, що маячили між деревами.

— Ні, дівчинко, це не вони… — промовив Інбар.

— Мені здається, — сказав Йор, — що це всього лиш м а р е т и.

— Так і є, хлопче, — погодився Інбар. — Але те, що вони тут, не дуже добре.

— Марети звичайно з’являються там, де мало повітря? — запитала Іолла.

— Саме так… — промовив Інбар. — Цікаво, невже блукаюча атмосфера вирішила пограти з нами в лісі?

— Обминути ліс можна? — поцікавився Йор.

— Взагалі-то, так, — сказав Інбар, — але це гаяння часу, до того ж, я не був у тих місцях.

— Тоді вперед! — вигукнув Йор і додав, — може і краще, що таке випробування випало зараз: у нас зараз повно сил. До того ж, марети — це ще не стовідсотковий доказ.

І Йор, не сказавши ні слова, побіг у бік лісу.

За ним рушили і його товариші.

Уже підбігаючи до самого узлісся, Інбар дістав з кишені якийсь прилад і спрямував його вбік лісу.

— Імітатор звуків, — пояснив він, — як ветерану, мені дозволено ним користуватись. Налякаємо цих створінь, а то вони іноді, як мухи, набридливі бувають.

Ричання з підсвистуванням, які видав імітатор, ще не долетіло до лісу, як зграї маретів і сліду не було.

— Халкіррське ричання нам поки що на користь, — посміхнувся Інбар.

Тепер учасникам уже ніхто не заважав увійти в ліс.

Під кронами дерев було тихо і прохолодно. І перший час нічого не нагадувало про брак кисню. Але через деякий час лімпійці відчули, що йти стало важче. Далі ставало усе гірше і гірше. Йор і його товариші вже не бігли, а просто переставляли ноги.

— Ой і удружила Лімпа, — ледве пробурмотів Інбар, — з самого по… почат… ку…

Минали довгі хвилини, але легше нікому не ставало: повітря ставало все розрядженішим. Учасники вже ледве не падали.

Йор зупинився й обхопив дерево. В очах у хлопця потемніло.

— Не зупиняйся… — схопив його за руку Інбар і потягнув за собою.

Йор уже, як риба, хапав ротом повітря. Він намагався пригадати слова наставника, але в його голові лише смутно виникали незрозумілі картини.

— Може, повернемося? — запитала задихаючись Іолла. — Довго не відпускає! Ой, чуєте якийсь отруйний запах?

Інбар заперечуючи похитав головою.

— Уперед, — лише прошипів він і задихаючись повалився на дорогу…

Ще через хвилину на Третій дорозі, посеред лісу, лежали три нерухомих тіла…

Відкривши очі, Йор спочатку нічого не втямив. Усе розпливалося перед його очима. Він тільки розумів, що до нього долітали якісь звуки.

«Навіщо Інбар знову включив імітатор?» — про себе здивувався Йор і ледве почав підніматися.

Озирнувшись, він побачив, що його товариші лежать поруч з ним. Здається, що вони спали. Усі вони знаходилися в якійсь невеликій печері. В отворі біля виходу, що був не так вже й близько, маячили якісь силуети. Звідти і доносилося верескливе ричання.

«Невже халкіррі?» — подумав Йор і почав тормосити своїх товаришів.

Ті незабаром прийшли до тями. І, дивуючись, як і Йор кілька хвилин тому, почали озиратися.

— Здається, — нарешті промовив Інбар, — ми знаходимося в Гарних Печерах.

— У яких? — перепитала Іолла.

— У Гарних, дитинко, у Гарних.

— Наставник розповідав мені про них, — сказав на це Йор, — гірські породи цих скель фільтрують лімпійське повітря й збагачують його киснем. У цих печерах завжди чисте повітря… Але, — потім додав він, — це далеко від нашої дороги!

— І як ми тут опинилися? — запитала Іолла.

— Ну, якщо це не сон, мадам, — посміхнувся Інбар, — то