Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Нас приспали! — гаряче вимовила Іолла, — у повітрі була якась домішка!

Інбар знизав плечима.

— Невже халкіррі, — сказав стурбовано Йор, — здається, це вони бродять біля входу.

Інбар прислухався, вдивляючись в отвір.

Там знову відбулася якась метушня, і звідти долинуло своєрідне ричання.

— Судячи зі звуків, — промовив Інбар, — це вони. Але для чого нас сюди затягнули…

І сивоволосий знову знизав плечима.

— А як ви себе почуваєте? — поцікавився він.

— Та начебто нормально… — відповів Йор.

— Тут добре, — сказала Іолла, — вільно дихається…

— М-гу, — кивнув Інбар, — тоді, може, спробуємо до виходу підібратися?

Молоді люди не були проти.

— Тоді обережно і тихо… — наказав Інбар. — Йоре, будь праворуч і трохи позаду мене. Дівчинко, ти — в самому кінці, позаду. Все. Уперед…

І лімпійці стали обережно підкрадатися до виходу.

Чим ближче вони підбиралися до отвору, тим виразніше чули ричання халкіррів і їхнє підсвистування.

— Точно, вони… — прошепотів Інбар, коли до виходу залишилось кілька кроків.

Лімпійці причаїлися за невеликим виступом у стіні і, обережно піднявшись, дружно подивилися вперед.

На виході печера розширювалася, тому Йору і його товаришам було зручно спостерігати.

Біля печери, на невеликій площадці, оточеній деревцями, грались халкіррі. Йор досі ніколи не бачив їх живими і тому з цікавістю спостерігав за ними.

На вигляд вони нагадували великих за розміром кішок, але безхвостих. Їхні боки і задня частина тулуба були плямистими. На спинах халкіррів знаходилась парочка крил, напевно, рудиментних, що нагадували перетинчасті крила великих кажанів.

На галявині, за підрахунком Йора, було біля дванадцяти істот. Точніше порахувати було важко, тому що вони не стояли на місці, а ганяли як ошпарені. Правда, час від часу деякі з них завмирали на місці і повертали свої голови вбік входу, вдивляючись і прислухаючись.

У такі миті троє учасників, затаївши подих, також завмирали.

Халкіррі, переконавшись, що все спокійно, знову продовжували гасати по галявині один за одним.

Інбар показав на мигах своїм друзям, що настав час відповзати назад.

— Що ж, — сказав він, коли вони були далеко від виходу, — з усього видно, що ці бестії стережуть нас тут і…

— Треба вибиратися звідси, — перебив його Йор (сили так і вирували в ньому), — невідомо, скільки ми тут проваляємося. Може, нас вже обігнали!

— І що ж ти пропонуєш? — запитала Іолла.

— Атакувати! — видихнув Йор. — Якийсь десяток лімпійських кішок. Надягнемо електрошокові рукавички і нападемо першими!

— Не поспішай, хлопче, — зупинив його Інбар. — Десяток тут, на галявині. І ще з півсотні в лісі поблизу.

— Це так, Йоре, — підтвердила Іолла, — вони завжди бродять великими зграями.

Молодий учасник лише сильніше стиснув щелепи.

— А може, — продовжила Іолла, — переговори?

— Тобто? — запитав Йор.

— Спробувати з ними поспілкуватися.

Йор посміхнувся.

Інбар пильно подивився на дівчину і зауважив:

— Це дуже небезпечно.

— А що ви пропонуєте? — уже твердіше спитала Іолла, і щоки її запалали. — Скільки ми вже просиділи тут? Нас, швидше за все, вже обігнали!

Йор підхопився з місця і почав ходити по печері.

— Вона права, — швидко вимовив він, — але… «спілкуватися»?!

— Взагалі-то, в цих словах є сенс, — сказав Інбар, — я чув колись, що халкіррям дуже подобається жіноча мова.

— Невже… — хмикнув Йор.

— Так що, спробуємо? — звернулася до чоловіків Іолла.

Ті мовчали.

— Хлопці, не хвилюйтеся, — продовжувала вона, — якби нас хотіли умертвити, то не тягли б з лісу. Я думаю, нас тут навмисно затримують.

«Для халкіррської вечері…» — похмуро про себе закінчив Йор. Але вголос нічого не сказав: це могло б налякати Іоллу. До того ж, він зустрівся поглядом з Інбаром і зрозумів, що той думає так само…

— Може й так, дитинко, — сказав Інбар, — давай спробуємо. Втік не втік, а побігти можна.

І троє учасників знову попрямували до виходу.

Біля виступу вони трошки пошуміли, щоб їхня поява не виявилася несподіваною для лімпійських кішок, і лише потім вибралися назовні.

Іолла спробувала вийти першою, але Йор, узявши її за руку, затримав поруч з собою.

Халкіррі вже чекали на них. Лімпійські кішки розташувалися півколом біля виходу. Вони стояли, принюхуючись і прислухаючись.

— Добрий день, халкіррочки, — м’яко привітала тварин Іолла.

Деякі з них відразу почали скавучати і тріпати крильцями.

— Схоже, діє, — якомога тихіше прошепотів Інбар і злегка стиснув пальцями руку дівчини, ніби кажучи: «Давай, продовжуй!»

— Ми дуже раді бачити вашу славну зграю, — співучо вимовила Іолла. Халкіррі почали потихеньку наближатися до неї.