Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

пастку, але саме це й розвіяло мої побоювання. Підсадити жінок до купе нічного потяга — надто відвертий метод. Якщо метою КДБ була пастка, він мав би вигадати щось не таке примітивне. Надто неймовірною здавалася думка, що мої нові друзі сіли до мого купе з єдиним наміром — скомпрометувати мене.

Коли ми повернулися до купе, обидві дівчини були вже в нічному вбранні. Маша сиділа на верхній полиці, її груди та хрестик виднілися у викоті сорочки. Чорнява лежала на боці на нижній полиці, поклавши голову на подушку й натягнувши на плечі ковдру. Ми почали роздягатись, і тренер вимкнув у купе верхнє світло, залишивши лише слабкі нічники над кожною полицею. Я заліз нагору, тренер розташувався на нижній полиці й вимкнув нічники, тож купе занурилося в повну темряву аж до самого ранку, коли через вікно просочилися перші промені сонця, знаменуючи початок нового дня.

Вночі я був збентежений дивним сном, який, прокинувшись, не міг пригадати цілком. Мені наснився якийсь розпливчастий образ чорнявої дівчини, що рухалася в купе, немовби готуючись до виходу. Це засмутило мене навіть уві сні, бо я збирався запропонувати їй себе замість боксера, тож менше за все хотів, щоби вона зникла. Було ще щось, що мене бентежило. Тільки-но розплющивши очі, я згадав про свою валізу, де лежали мої нотатки та повний набір імен і адрес, в тому числі тих естонських дисидентів, з якими я мав зустрітися в Таллінні.

Я натягнув штани, застебнув сорочку й зліз із верхньої полиці. Поля й ліси Естонії за вікном у вранішньому світлі здавалися синіми. Тренер — неголений і трохи ошелешений — вже одягнувся й сидів навпроти мене. Дівчата ще спали на своїх полицях. Ми з тренером перекинулися жартами, і я поліз по свою валізу, щоби дістати якийсь свіжий одяг. І тут виявилося, що валізи немає.

У мене на лобі почав краплями виступати піт. І все ж таки я не наважувався остаточно повірити в те, що мою валізу вкрали. Якби КДБ були потрібні мої нотатки, він мав уже принаймні дві нагоди їх украсти — наприклад тоді, коли я залишив їх у своєму номері без нагляду. Водночас я констатував, що всі мої попутники досі залишалися в купе. Я спокійно сказав тренерові, що в мене зникла валіза, й він став допомагати мені шукати її на багажній полиці, під протилежною полицею та під пальтами.

Раптом тренер став шарити по кишенях свого піджака. «Хвилинку, — сказав він, — годинник пропав!»

Він подивився на нижню полицю, де обличчям до стінки, згорнувшись калачиком, спала чорнявка, й нас обох охопила підозра. Тренер відкинув ковдру — під нею виявилися ще ковдри, професійно скручені й покладені так, щоб нагадувати фігуру людини, що спить.

Я розбудив Машу Іванову й спитав, що їй відомо про чорнявку. Вона відповіла, що ввечері побачила її вперше в житті. Я пошукав у купе, чи не залишила чогось чорнявка, а потім покликав провідницю і спитав, чи не бачила вона, щоб хто-небудь сходив із потяга посеред ночі. Я пояснив, що в мене зникла валіза, а у тренера — годинник. Провідниця пообіцяла попередити міліцію, щоб на кожній станції, де зупинявся потяг, перевірили, чи не помітив хтось молоду жінку, що вийшла з потяга з іноземною валізою.

Потяг прибув на талліннський вокзал о 8:30, і тут мене не зустрічав ніхто з АПН, натомість нас зустрічала міліція. Ми всі троє і провідниця пішли разом із міліціянтами до їхнього відділку на вокзалі, щоби повідомити їм подробиці крадіжки. Міліція одразу ж дала зрозуміти, що ставиться до цієї справи з усією серйозністю. Міліціянти наполягли, щоби ми написали детальні заяви з описом того, що сталося вночі, й наголосили, що будь-яка недомовка ускладнить розслідування. Тренер із Машею написали свої пояснення, де нічого не згадувалося про інтим, але решта фактів була викладена точно, й міліціянти не висунули до їхніх заяв жодних претензій. Потім Маші довелося допомогти мені зі складенням моєї заяви, оскільки письмовою російською я володів не дуже добре. Запис моїх свідчень тривав доволі довго, бо я, відчуваючи огиду до самого себе й дедалі більшу байдужість до всієї цієї метушні, дав повний опис чорнявої дівчини, з якого було легко здогадатися, що вона була дуже привабливою. Читаючи мою заяву, черговий офіцер глибокодумно зауважив: «Двоє чоловіків і двоє жінок в одному купе?» — і промовисто замовк.

Тепер треба було якось розв’язувати проблему, яку я сам собі створив. Мої записи, зроблені в Литві, зникли. Тому я мав принаймні знайти естонських дисидентів, про яких довідався від Йокубінаса й Цалітіса. Їхні імена та адреси залишилися в моїй валізі, але ж я записав їх ще й на папірці, який поклав до свого гаманця.

Вийшовши з відділку міліції, ми стали в чергу на стоянці таксі. Був холодний, туманний ранок, і талліннський Вишгород з його середньовічними мурами та шпилями був оповитий імлою. Було щось шляхетне в цих стародавніх мурах, у цих оборонних спорудах маленького народу. Водночас у мені стала зростати впевненість, що саме тут, в Естонії, вирішуватиметься доля моєї подорожі до Прибалтики.

Біля черги загальмував міліцейський «газик», і міліціянт запропонував підвезти нас. Ми з Машею сіли на заднє сидіння, а тренер — попереду. Мене довезли до готелю «Виру», й коли я виходив із автівки, Маша дала мені свою адресу. Ми домовилися зустрітися з нею та тренером о 16:30 у вестибюлі готелю.

Я ввійшов до готелю й став у чергу до стійки реєстрації. Чекаючи, я згодом помітив якогось надзвичайно низенького чоловіка в хутряній шапці й довгому пальті, який намагався привернути мою увагу. Зрештою він підійшов до мене, відкашлявся, сказав: «Кого я бачу!» — й потис мені руку, залишивши в ній клаптик паперу, складений кілька разів. Потім різко розвернувся й швидко вийшов із вестибюля на вулицю.

Коли в моїй руці опинився цей папірець, в мені ніби щось змінилося. Я вперше відчув себе водночас глядачем якоїсь вистави та її мимовільним учасником. І проти власної волі став чекати на наступний акт.

Зареєструвавшись, я піднявся ліфтом на свій поверх. У номері я розгорнув папірець. Там містилося написане незграбною рукою прохання зателефонувати з автомата на вказаний талліннський номер. Я спустився вниз, до одного з платних телефонів-автоматів, і набрав номер. Я заздалегідь вирішив, що якщо відповість росіянин, то це КДБ. Якщо ж естонець, то це можуть бути естонські дисиденти.

Відповів естонець. Російською мовою із сильним акцентом він попросив мене рівно о