Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

в 1947 році, й посадили до камери. Потім викликали до кімнати, де наказали стати в ряд ще з двома чоловіками, не схожими на нього. До кімнати ввійшов чоловік, якого Кестутис раніше ніколи не бачив, указав на нього і сказав: «Ось цей». Потім Кестутиса допитував молодий офіцер міліції, який здавався п’яним і розмовляв якоюсь дивною мішанкою російської і литовської. «Ви, звісно, знаєте, — сказав офіцер, — що Вас підозрюють у пограбуванні ощадкаси». — «Я сидів у таборах, — відповів Кестутис, — тож у вашій комедії брати участь не збираюся». Йокубінас пам’ятав, що тридцять років тому, коли його заарештували вперше, співробітники КДБ теж говорили йому, що його підозрюють у пограбуванні.

Кестутиса двічі обшукали й потім, на початку 12-ї години, відпустили. У КДБ, мабуть, вважали, що зірвали його зустріч зі мною. Насправді ж ми проговорили ще кілька годин у квартирі Смолкіна, і я ретельно все записував. Потім Кестутис дав мені ризьку адресу Інтса Цалітіса, латиського націоналіста, а також імена й адреси націоналістів у Естонії. При цьому він наполегливо попросив, щоб я завжди тримав свої литовські нотатки при собі. Я пообіцяв, і в той момент, коли ми сиділи разом у помешканні Смолкіна, безперечно, був упевнений, що дотримаю свого слова.

Наступного ранку я вирушив із Вільнюса до Риги. Мені довелося летіти, бо до потягів іноземців не пускали. В аеропорту мене зустрів ще один співробітник АПН, який відвіз мене до готелю. Залишившись у своєму номері, я виявив, що у моєму вільнюському записнику більше не залишилося місця, тож для інтерв’ю з міськими чиновниками, призначеного на цей ранок, мені був потрібен новий. Я пообіцяв литовцям, що триматиму записник при собі за будь-яких обставин, але він не вміщався в кишеню моїх штанів. Тримати його в руках було незручно, до того ж був ризик десь покласти його і забути. Зрештою вдалося втиснути записника до внутрішньої кишені піджака. Під час обіду в ресторані готелю він залишався зі мною. Однак перед тим, як вирушити на інтерв’ю, я поклав його до валізи в своєму номері, замкнув її та залишив ключа черговій унизу.

Коли я повернувся до готелю, було вже темно. Я попросив у дівчини на рецепції ключа від номера 202. Вона пошукала на дошці з ключами, не знайшла й порадила спитати у чергової на другому поверсі. Але й там його не було, і я по-справжньому стривожився. Вийшовши з готелю, я трохи прогулявся, а коли повернувся, попросив дівчину за стійкою ще раз пошукати ключа. «Ось він, — сказала вона нарешті, витягуючи його зі щілини під номером 402. — Ось де він був».

Я взяв ключа й піднявся в свій номер. Бліде світло вуличних ліхтарів проникало крізь нейлонові фіранки. Я відкрив валізу й переконався, що вільнюський зошит на місці. Схоже було, що ніхто моїх речей не торкався.

Я поклав записника до кишені піджака й пішов пообідати до готельного ресторану, а потім узяв таксі до Вецмілгравіса — району на околиці Риги, де мав зустрітися з Цалітісом. Я приїхав до нього о 21-й годині, й коли ми всілися на кухні, розповів про події у Вільнюсі й сказав, що за мною, можливо, стежать. Але все це, здавалося, геть не збентежило Цалітіса. Він одягнув пальто й вийшов на вулицю зі своїм собакою, величезним сенбернаром, а повернувшись, сказав, що на розі стоїть чорна «Волга», а в ній четверо чоловіків. «Вони там, мабуть, уже кілька годин, їм не треба за Вами стежити, вони знають, що є лише кілька місць, куди ви можете вирушити, тож заощаджують час і сили».

Цалітіс розповів, що загалом ситуація в Латвії спокійніша — немає активних дисидентських груп, немає часописів «самвидаву». «Латиші легше знаходять спільну мову з іншими, — сказав він. — Це позитивна якість, але водночас і наша трагедія». За півгодини до нас приєднався ще один член латиського національного руху — Вікторс Калниньш, і вони із Цалітісом продиктували мені імена й адреси естонських націоналістів у Таллінні. Це були ті самі імена, що їх дав мені Кестутис у Литві, але я записав їх ще раз на окремому папірці.

Наступного дня я зустрічався з представниками Ризького вагонобудівного заводу, а завершився день відвідинами ще одного колгоспу. До потяга на Таллінн залишалося кілька годин, і я розрахувався в готелі й вирішив прогулятися. І знову переді мною постало питання, що робити з моїми нотатками. Я витяг записник із піджака й поклав його до валізи. Але мені не хотілося гуляти, тягнучи за собою валізу. Водночас я не знав, чи безпечно буде довірити її швейцару. Врешті-решт я наважився залишити йому валізу на одну годину. Повернувшись, я відкрив її — все нібито залишилося неторкнутим.

Лише в нічному потязі до Таллінна я почав заспокоюватися — після того, як допив коньяк, запропонований мені тренером. Маша Іванова дістала з валізи кілька булочок і поклала їх на столик біля вікна. Вона спитала, звідки я, і я розповів, що я американець і працюю в Москві кореспондентом лондонської газети Financial Times. Всі, здавалося, були вражені й почали розпитувати мене про життя в США.

Тренер спитав, які в Америці жінки. Я сказав, що вони не завжди гарніші за радянських, але краще вдягаються. Маша спитала, чи красивіші московські дівчата за ризьких, а також, чи вірю я в Бога. Я відповів, що вірю. Це її дуже здивувало, й вона спитала — чому. «У нас ніхто не вірить у Бога», — заявила вона. Тоді я почав пояснювати свої погляди, дедалі більше заплутуючись у доволі складних філософських питаннях. Поки я намагався сформулювати свої думки далекою від досконалості російською мовою, Маша трохи посунулася вперед, притулившись до столика й по-дитячому поклавши підборіддя на край склянки з чаєм. Темноволоса дівчина теж не зводила з мене очей, а я, відчуваючи якесь незбагненне розслаблення після напруги останніх днів, жестом запропонував Маші сісти поруч зі мною. Вона миттєво підкорилася, й попри те, що я намагався продовжити свою промову, обійняла мене й почала цілувати. Мій сусід, боксер, негайно пересів на другу полицю й почав цілувати темноволосу дівчину, охопивши її руками й притиснувши до себе.

Ця сцена тривала недовго, бо обидві дівчини майже одразу наказали нам вийти до коридору, аби вони могли постелити постелі й перевдягнутися. Більшість пасажирів вагона вже спали. Поки ми чекали в коридорі, мені спало на думку, що жінки в купе, їхня готовність до сексу — все це схоже на типову