Марина Кічка - Вона

— Ну і хто я? — Марі вже починала забавляти ця розмова.

— Ви мені потрібні… — зараз вираз обличчя Тараса змінився, і воно виглядало майже благально.

— Боже, як це мило, але ви не в моєму смаку, — Марі скорчила саркастичну гримасу. Вона не могла терпіти коли чоловіки показували свою слабкість. Вона чомусь наївно вірила, що справжній чоловік має бути сильним.

— Ви вбиваєте погань! — випалив Тарас. І, напевно, сам засоромився своїх слів. Бо пролунало все це якось аж занадто дивно.

— Що? Кого вбиваю? — Марі аж ошелешило від такої цілковитої прямолінійності.

— Чому ви були у психіатричній лікарні? — Тарас перейшов у наступ, зрозумівши, що до співчуття Марі байдужа.

— Знаєте, у вашому звіті все написано, почитайте! — Марі стиснула зуби. — Ви добре підготувались! — і жбурнула йому звіт.

— Вибачте, — вже трохи заспокоївшись промовив Тарас. — Мені загрожує небезпека, і мені потрібна Ваша допомога.

— Кажу ж, Ви мене з кимось плутаєте, я просто подорожую країною. До побачення, — Марі розвернулась і вже підійшла до дверей.

— Ви мисливець за демонами. Страж чи борець? Таких як Ви називають по-різному…

— Вам би теж відпочити в психіатричній лікарні, не зашкодило б! — робити це було насправді легше, аніж говорити про це, тому Марі не збиралась так легко відкривати всі карти. Адже вона не знала, з ким має справу. Тому стояла на своєму.

— Просто вислухайте мене. Ви говорите, що подорожуєте країною, я оплачу ваш час, просто вислухайте мене.

Щось всередині підказувало їй, що він і справді потребує допомоги, але водночас її щось дуже бентежило. Усе ж вона повернулась, підійшла до столу і, не зводячи очей з Тараса, сіла в крісло.

— Для моєї подорожі мені і справді потрібні гроші, — посміхнулась Марі, але зовсім не тому, що Тарас їй сподобався.

Їй стало смішно, що гроші таки дійсно багато що вирішують в житті. От вона вже сидить у кріслі і збирається слухати якусь історію. І єдине, що її змусило це зробити, були гроші. А той, хто сидить навпроти, це прекрасно розуміє.

Вони сиділи одне навпроти одного, дивились один на одного і, здавалось, їх розділяв не стіл, а ціла прірва. Вони не розуміли одне одного, чи то не намагались зрозуміти. Але все одно сиділи, щось тримало їх обох. Як шкода, що ми не знаємо інколи нашого майбутнього. А можливо це наша найбільша перевага, бо так би нам було б зовсім не цікаво жити. От і зараз ці двоє, ще нічого не знаючи про майбутнє, розуміють одне: людина навпроти — це чужа людина, з якою не має нічого спільного і навряд чи буде. Це тривало менше хвилини. Тарас видихнув і спокійно почав розповідь.

— Моє прізвище Лісовські…

— О, одну хвилиночку, — Марі дістала телефон і набрала номер. — Тарас Лісовські, шукай, — в телефоні пролунав голос та Марі вже поклала слухавку. — Що? — Марі помітила чи то роздратування, чи то занепокоєння на обличчі в Тараса. — Я ж не заручниця?

— Я так розумію, ви вже прийняли рішення стосовно мене? — він допитливо поглянув на Марі.

— Я ще нічого не приймала…

— Ну добре, тоді я продовжу. Моя сім’я була вихідцями з відомої польської княжої сім’ї. Але мій пращур все втратив, він розорився. На кону було його життя і, щоб врятувати себе, він пішов на страшний крок… — Тарас похилив голову. Було видно як тяжко йому про все це говорити. Та він зібрався із силами. Розправив плечі. І тільки зараз Марі помітила який він красивий.

— Крок, за як ми всі розплачуємось. Інколи люди в розпачі здатні на страшні речі. Та я не буду відволікатись на це. Мій прадід переїхав до України у 1920році. Як мені відомо наша сім’я, жила в різних країнах. Але відтоді ми залишились жити тут. Адже зрозуміли, що постійні переїзди і втечі нічого не дадуть. Мої предки займалися перевезеннями і в них це добре виходило. Моя сім’я була дуже відомою…

— Що ж вам не сиділось у Польщі? — Марі хотіла пожартувати, проте вона побачила сум на обличчі Тараса і зніяковіла в кріслі.

— У 1899 році помер мій прапрапрадід.

— Я вам звичайно співчуваю, але всі колись помирають…

— Сарказм вам не пасує, — колюче сказав Тарас.

— Ви не знаєте, що негарно робити зауваження людині, у якої просите допомоги? — Марі холодно поглянула на Тараса.

— Стривайте, все ж таки я розповім до кінця, — Тарас не збирався підтримувати суперечку. — Того дня, коли він помер, йому виповнилось 25 років. Молодий, здоровий, ніяких уроджених хвороб, зовсім ніяких причин для такої раптової смерті. Усе ж сім’я змирилася із втратою і продовжувала жити далі. У нього залишився син — мій прапрадід — він виріс, перейняв сімейне справу, розвивав її далі, але в день, коли йому виповнилось 25, він теж помирає і теж без найменшої на те причини. І знову в нього залишається маленький син. Щоб вас це не дивувало, у нас в роду народжувалися лише хлопчики. Ви знаєте, мого прадіда це дуже турбувало, він відчував, що тут щось не так, і він хотів дізнатися, що саме відбувається з його родиною. Він не міг збагнути, чому все так. Адже бізнес завжди процвітав, успіх завжди був на стороні родини, кожне наступне покоління народжувалось ще здоровішим і красивішим за попереднє. Але… тривалість життя була така коротка. Чому? — Він поглянув на Марі, ніби очікуючи від неї відповіді. — Він дослідив усе, що було можливим про свого батька і діда, але він не знайшов жодної причини їхньої раптової смерті.

Марі уже розуміла про що йде мова, і їй поступово ставало шкода Тараса, людину, яку вона взагалі не знає, але яка напевно добре знає її. Вона розуміла, як це несправедливо розплачуватись за чужі помилки. І як це нечесно бути заручником долі.

— І врешті—решт він наважився звернутися до ворожки. Знаю, звучить не дуже науково), — Тарас спробував посміхнутись. — Він знайшов найкращу. Те, що вона