Нік Ремені - Таврований

управлінні Південно-Західного фронту, на початку 1920 року працював інструктором політвідділу Донецької трудової армії, відновлював зруйнований війною Донбас. Звідти Руднєв поїхав на Румунський фронт. Там захворів на тиф і потрапив до госпіталю. Після одужання служив помічником комісара 45-го полку прославленої 15-й Сиваської дивізії. Після нетривалих курсів його направили комісаром дивізійної школи молодшого командного складу.

Семен розумів, що доля його склалася так, що своє життя він присвятив армії. Йому не можна відставати від інших. Поки молодий, треба вчитися. Попросив відрядити його на навчання. Молодого здатного комісара направили в Ленінградську військово-політичну академію імені Толмачова…

На новому місці не спалося. Йому бачилися примари японців, які тут колись жили, але тепер не посміють ступити сюди ногою. Він тихенько встав, накинув на плечі шинель, по скрипучому полу вийшов на вулицю. Сів на сходинки будинку.

Небо очистилося від хмар. Сяяли зірки. Він знайшов Велику Ведмедицю, так само тягнувся Чумацький шлях. Майже поруч темнів ліс. Перед ним стояв легкий туман. Холод приводив до тями.

Перед очима пролетіло його недовге, але багате на події життя. Смерть Володимира Ілліча, перехід від нової економічної політики до форсованої індустріалізації і колективізації. Він і його однолітки підтримували і індустріалізацію, і колективізацію. Особисто йому хотілося бачити країну технічно розвиненою, індустріальною. Але здоровий глузд підказував інше: країна повинна розвиватися не за рахунок зубожіння народу, його варварської експлуатації, обіцянок, які можуть виповнитися через сторіччя. Життя дається один раз. І його треба прожити, як слід, вже зараз.

Він ніяк не міг пов'язати поточні події з високими ідеалами революції, з промовами, які вимовляли Троцький, Ленін, інші оратори.

Він намагався заспокоїти Ньому, коли вона говорила, що їх пригнали сюди по етапу. Але товарні вагони, яких ставало все більше, чим далі вони рухалися по Транссибірській магістралі, вселяли тривогу.

«Звідки береться стільки злочинців?! — Думав Семен Васильович. — Після революції та Громадянської війни пройшло достатньо часу, щоб з ними розібратися. А товарні вагони з решітками продовжують мчати по Транссибірській магістралі».

Всі ці факти тиснули на свідомість і серце. Ні, в цій країні робиться щось не так.

Семен Васильович відчув легкий озноб. Він кутався в шинель. Але тіло все одно діставав холод. Вологе холодне повітря накачувалося хвилями з моря, пронизувало його безліччю голок. Руднєв піднявся. Тихенько повернувся в теплий будинок.

2

Нова двоповерхова будівля штабу виділялася серед почорнілих від часу одноповерхових будиночків. Добротно складений зруб вражав своєю білизною, тягучим запахом хвої.

Семен Васильович йшов, поскрипуючи до блиску начищеними чобітьми. В його ході уловлювався роками відпрацьований стройовий крок. Його гімнастерка з кубиками на комірі була строго стягнута широким ременем. Форма військового підкреслювала міцно складену, струнку чоловічу фігуру.

Починало кругліти лице. Уважні і добрі карі очі. Широкі губи, здається, розпливлись в усмішці, темне русяве волосся, зачесане назад. Так виглядав новий комісар укріпрайону.

Над селищем стояв густий туман. Він огортав дерева і темні будиночки. Бухта і море перебували вдалині. Але комісар відчував море. Незважаючи на туман, там, де воно знаходилося, горизонт відкривався суцільним біло-синім маревом. Здавалося, що йому немає кінця і краю.

Свого часу він вгадував Чорне море за десятки кілометрів. В повітрі пахло ропою. Небо ставало блакитним і високим. Семен Васильович згадав море біля Севастополя, де він служив після закінчення політичної академії. Ласкаве, тепле. Вони з Ньомою і Радиком не виходили з води. Син, незважаючи на вік, швидко навчився плавати.

У Криму вони жили в будиночку для командного складу високо над морем. До нього вела дерев'яна сходина з поручнями. Вони спускалися до моря по скрипучих сходах. Довго дивилися на блакитну водну гладь. Стежили, як її стрімко розрізає сторожовий катер вдалечині.

У вільні хвилини вони всією родиною бродили по берегу. І в шторм, і в штиль. Останній особливо любили. Тоді купалися довго. Запливали за хвилеріз — бетонні брили, які рівною доріжкою височіли над гладдю води. Її дзеркало тягнулося від хвилеріза в нескінченну далечінь, якій не було кінця і краю.

Тут все не так. І море не те. Холодне, постійно хвилюється. Сходинок теж не побачиш. Над бухтою нависли дикі скелі. Будівельники роблять її планування, укладають бетон. Базу для військових кораблів.

Семен Васильович представився за статутом коменданту укріпрайону Петру Григоровичу Барановському, виклав на стіл особисті документи. Літній стомлений чоловік з ріденькою борідкою сказав слабким голосом:

— Сідай!

Дістав з попільнички, повністю забитої недопалками, недокурок. Зробив кілька глибоких затяжок. Взяв зі столу паспорт Руднєва. Уважно його переглянув. Потім розкрив диплом. І хоча там все було написано, перепитав:

— З вищою військовою освітою?

— Так точно!

— Молодець! У нас переважають практики. Вроді мене. За плечима два класи церковно-приходської школи. А цілу фортецю на шию повісили!

Петро Григорович продовжував вивчати диплом. Не втримався від емоцій:

— Ленінградську, військово-політичну академію? Ти диви!

— Самі бачите! — Посміхнувся Руднєв широкими губами.

— У нас багато ленінградців.

— Дуже приємно.

— Думаю, ти з ними знайдеш спільну мову.

— Буду старатися.

Вернув документи Семену Васильовичу.

— Должон тобі сказати: обстановка у нас напружена. Трохи проштрафився, — органи наркомату внутрішніх справ до стінки притискають. Доведи їм, що не винен. Військові та цивільні працюють цілодобово. Настрій у людей неважний. З ними треба посилити політичну роботу. Більше пояснювати, що до чого. Що япошки в будь-який момент можуть в бухті об'явитися.

— Бачу: обстановка напружена.

— Фортеця складна. Споруди для стрілецької зброї, гармат… Бухту облаштовуємо. Створюємо базу для сторожових кораблів, канонерських човнів, мінних загороджувачів, торпедних катерів, підводних човнів, допоміжних суден…

— Роботи непочатий край, —