Нік Ремені - Таврований

Петро Григорович встав з-за столу. Він не соромився свого невисокого зросту. Що форма на ньому висіла, чоботи були великими, не за розміром.

Семен Васильович дивився на вайлувату постать свого начальника і думав, що не тільки домашні, а й товариші по службі могли б підказати йому більше уваги звернути на свою зовнішність, хоча б підігнати форму.

Петру Григоровичу на свою зовнішність глибоко наплювати. У нього «фортеця висить на шиї».

Він знову взяв цигарку. Глибоко затягнувся. Зробив кілька кроків.

— Должон тобі сказати, Семену Васильовичу, що часу на розкачку немає. Оформляй документи в кадрах. І — за справу.

Відкрив двері, виглянув у коридор. Сказав першому ліпшому офіцерові:

— Григорію Івановичу, покажи начальнику політвідділу гарнізон.

Григорій Іванович був молодшим за Руднєва, теж мав військову освіту. Високий, зі світлим волоссям і русявими вусами, командир дивізіону виявився товариським військовим. Він взяв у чергового ключі від кабінету начальника політвідділу. Відкрив двері. Чоловіки потрапили в невелике приміщення. Там стояли стіл, кілька стільців. На стіні висіла виконана чорною тушшю карта-схема Хабаровського краю з виділеним червоним бухтою з написом: «Де-Кастрі».

В ящиках столу і металевому сейфі лежали папки з документами. Руднєв не став їх розбирати. Відклав цю справу на «потім». Григорій Іванович за шторками на вікні дістав попільничку. Вони закурили. Почали знайомитися ближче.

Командир дивізіону Григорій Іванович Туров прибув в Де-Кастрі в минулому році. Згадав, як його в 1932 році призначили командиром 3-го дивізіону 2-го артилерійського полку 2-ї Приамурського двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії. Призначення це радувало. І не тільки тому, що Турова підвищували на посаді, але ще й тому, що служити треба було в місті.

Однак незабаром його викликав командир артполку, якось загадково посміхнувся і сказав:

— Готуйте дивізіон до тривалого походу. Майструйте лижі під колеса важкої зброї, кожен день проводьте тренування особового складу.

Григорій Іванович розповідав своєму новому знайомому:

— Завдання було для мене незвичним. Та й не тільки для мене. Підлеглі мені командири теж не володіли достатнім досвідом у цьому відношенні. Але ми не сумували. В розклад занять негайно включили щоденну ходьбу на лижах по три години. Незабаром доповів командиру полку, що дивізіон в повному складі готовий до походу.

Нам пояснили, що належить зробити восьмисоткілометровий перехід по Амуру через далекосхідну тайгу. Крім матеріальної частини ми повинні ще взяти з собою достатню кількість боєприпасів, продовольство, намети для житла, будівельний інструмент. А синоптики обіцяють хуртовини та сорокаградусний мороз.

— В таких погодних умовах мені служити не доводилося, — зауважив Руднєв.

— А доведеться, — сказав Григорій Іванович і продовжив:

— В похід виступили в кінці січня. Розгулялася хуртовина. Вітер вив на всі голоси і жбурляв в обличчя сніг, немов хотів зупинити нас. Рухалися по необжитим місцям. Щоб пройти від одного до другого села, нам знадобилося чотири доби. Весь цей час бушувала люта хуртовина. Шинелі вкрилися крижаним панциром. Особливо діставалося володарям вусів. Багато хто визнав за благо розлучитися з цією «прикрасою»…

Тільки через місяць колона під керівництвом Турова досягла бухти Де-Кастрі. На радощах бійці закричали «ура!». Командувач ОКДВФ В. К. Блюхер оголосив подяку всім учасникам походу. Багатьох командирів нагородили. Самому Григорію Івановичу Василь Костянтинович передав відмінного стройового коня з сідлом.

— І як у самий розпал зими вас відправили в такий тривалий перехід?

— Не знаю. Згадувати страшно.

Зайшли на стайню. В стійлі Григорій Іванович взяв під вуздечку свого коня.

— Блюхер нагородив, — сказав гордо.

Підвів до Семена Васильовичу вороного Бурана.

Комісар узяв коня за вуздечку. Той не пручався. Спокійно дивився на свого нового господаря.

— Без коня нам не можна. Від частини до частини далеко.

— Сідла нема? — Запитав Руднєв.

— С сідлами проблеми. Наживете з часом, — відповів Туров.

Вони сіли на коней. Семен Васильович пришпорив Бурана. Він відразу перейшов в алюр. Григорій Іванович тримався поруч. Вірніше, він вів Руднєва в сторону споруджуваного артилерійського містечка.

Незабаром вони побачили намети. За ними виднілися стіни довгої одноповерхової будівлі. Червоноармійці закінчували забирати стелю рівними, з одного боку затесаними колодами.

Побачивши наїзників, кинули пилки, сокири, лопати, інший інструмент. Зібралися в гурток. Командири спішилися.

— Дах скоро буде стояти? — Запитав Григорій Іванович, кивнувши в сторону будівлі.

— Його треба обшити дошками, а їх немає, — відповів один з червоноармійців.

Інший додав:

— Дивіться: артилерійські парки покриті брезентом, а стайні — дерном і ялиновими гілками. Давно чекаємо лісопилку. Де вона? Для розпилювання колод на дошки використовуємо ручні пилки.

— У чому причина? — Втрутився в розмову Руднєв.

— Годують обіцянками, — відповів той. — А віз і нині там.

— А з нас за барак питають, — додав все той же червоноармієць.

— Не розумію, як можна обійтися без лісопилки? — Звернувся до Турова Руднєв.

— Можна. Ще й як. Хлопці на своєму пупку зроблять. Капітально всіх затискаємо. Ще розчин не встигне висохнути, а червоноармійці встановлюють гармати. Постійно займаємося будівельними роботами, — відповів командир дивізіону.

Семен Васильович звернувся до червоноармійців:

— Не можу нічого обіцяти. Сьогодні тільки приступив до виконання обов'язків комісара. Скажу одне: вашим питанням займуся впритул.

Хлопці не витримали, зааплодували комісару.

Командири скочили на коней і поїхали далі.

Укріпрайон займав уздовж узбережжя близько п'ятнадцяти кілометрів. Скрізь кипіла напружена робота. Будівельні батальйони і цивільні хлопці вели в основному бетонні роботи: зводили оборонні споруди, в самій бухті споруджувалася база для військових кораблів.

Побіжним поглядом Руднєв визначив, що в якості