Юрій Ігорович Андрухович - Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

саме сьогодні

випадково

навіки

ФАВСТОВЕ СВЯТО

1. НІЧ

Ось тобі, вбога пуста голова,

перше знамення Різдва —

снігу добув ти для білих поем,

вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але спогад крила

на ніч прип'яв до стола —

мить, наче рибу, ловиш багром

і повертаєш в огром.

Тільки тепер вона має печать

віщих прозрінь і зачать.

Є в ній зима — цегляні димарі

теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,

напередодні Різдва.

Хочеш — придумай, як до зорі

рушили тріє царі…

2. ЗОРЯ

Там, де нас немає і не буде,

сніг упав на вежі і сади.

В темряві жаріють без остуди

вогники у вікнах зі слюди.

Сяють ночви, тесані до ладу,

і м'яка для купелі вода.

І зоря таємну має владу.

Ляда. Чоколяда. Коляда.

3. СУМНІВ

Такої ночі перейду місток,

ступлю на сніг і подолаю схил.

Всього мене — до мозку і кісток

пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!

Цей холод, ця тілесна печія…

Матерія — первинна. Це — провина.

(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.

Тому й жага нуртує, мов аорта, —

і я не сам: глузлива пика чорта

по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!

Тягніть у вир, де душу розітнуть.

А там, де народилося ягня,

про мене, безнадійного, зітхнуть…

ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК

Гуділи вітри.

Йшов холод зі степу.

І зимно було немовляті з вертепу

На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.

Приручені звірі

Схилялися в мирі,

Над яслами плавала тепла імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів

І проса зернини,

Вдивлявся з вершини

Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,

Цвинтарна горожа,

Нагробків сторожа

І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще не відомим вогнем,

Сумирніш од скіпки,

Що світиться з шибки,

Горіла зоря на шляху в Бетлегем.

Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,

З-над неба і Бога,

Як відблиск нічного

Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла — скирта вогняна

Соломи і сіна,

У світі єдина,

Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч

І щось означала,

Ясна й небувала.

І три звіздарі поспішали на клич.

Позаду везли на верблюдах дари.

І два віслючки уповільненим ходом

Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори

Росло віддалік все, що збудеться згодом.

Всі думи століть, і пориви, й вітри

На площах майбутніх, всі зали й музеї,

Всі витівки маґа, всі пустощі феї,

Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти

В мигтінні позліток, всі радощі гри…

…Все злішав зі степу розлючений вітер…

…Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,

Частину, проте, було видно зусюди

Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.

Як вийшли на греблю осли і верблюди,

Змогли роздивитися їх пастухи.

— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —

Сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.

Поляною вздовж, ніби листя слюди,

За хату стелилися босі сліди.

І саме на них, мов на пломінь огарка,

Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,

І хтось невидимий над плином ходи

Щоразу вривався в пастуші ряди.

Собаки брели, озиралися жаско

Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині

Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,

Були між людей безтілесні, мов тіні,

Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу проштовхатися годі.

Світало при вході, де кедри росли.

— А хто ви такі? — запитала Марія.

— Ми плем'я пастуше й небесні посли,

Прийшли вам обом воздавати хвали.

— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли

Товклися погоничі, зайди, заброди,

Сварилися вершники і пішоходи,

Над жолобом, видовбаним із колоди,

Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,

Останні зірки вимітав з небозводу.

Лише трьох волхвів із усього наброду

Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,

Як місячний промінь в глибинах дупла.

Його зігрівали безмов'ям любови

Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,

Шепталися, ледве знайшовши слова.

І раптом із сутінків, звідкись ізліва,

Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,

І той озирнувся: з порога на діву

Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

1947

ІЄРОНІМ БОШ XX

Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,

ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.

Далі, все далі від нас рибалки і теслі,

тільки предвічні сліди на воді та піску.

Годі рибалити, браття, — глибини стемніли:

риба з морів у бляшанки тісні запливла.

Наші обійми схололи, обличчя змарніли

в холоді надто блискучих будівель зі скла.

Між синтетичних ялинок шукаємо віху:

як розпізнати майбутнє, о куле скляна?

Акумулятор для німба — винахід віку,

на видноколі — вогнетривка купина.

Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,

тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.

З тихим благанням дивиться в очі майбутні

наш до ялинки підвішений крихітка-бог.

ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,

поміж дахами, балконами й вивісками,

в надвечірнім затемненні сніжного міста,

снується танґо безпритульне,

вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника

з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.

Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,

аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,

і мандрівні папіросниці гостроплечі

чорну фарбу виплакують з тихих очей,

і газетні хлопчиська в картузиках

тупочуть у такт босоногими черевиками,

і нетанучі профілі хутряних пасажирок

напівобертаються з авт і фіакрів,

а меланхолійний добряк поліцейський

відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —

перші ніжні поривання

поцілунки і зітхання

і твоя тремтяча рука

І кожен музичний мідяк — це визнання,

це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,

перепустка до ювілейного залу,

десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими,

де статурне сопрано і тенор з широким ротом

(і коли він його роззявляє —

                                на люстру летять солов'ї),

де вишивана публіка так достигає оваціями,

ніби чорна хмара гнівним дощем,

де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,

де немає зимового танґо, забутого ще у