Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

кількість сучасного озброєння, абхази перейшли до наступальних дій. Узявши Гагру, абхази встановили контроль над стратегічно важливою територією, що прилягає до російського кордону, налагодили лінії постачання з Конфедерацією гірських народів Північного Кавказу, і стали готуватися до наступу на Сухумі. Абхазька сторона заявляла, що у ході штурму Гагри (у якому брали участь російські танки) одержала у своє розпорядження біля десяти бойових машин піхоти і бронетранспортерів. Згодом, у відповідь на обвинувачення Грузії в тому, що Росія постачала заколотникам зброю, Абхазія стверджувала, що в бойових діях використовувалася трофейна зброя.

При цьому в зоні конфлікту, на території, контрольованій абхазькими і грузинськими силами, виявилося кілька частин російських Збройних Сил, що знаходилися тут ще з радянських часів. Формально вони зберігали нейтральний статус, займаючись охороною майна Міністерства оборони РФ і забезпеченням безпеки гуманітарних операцій (евакуація мирною населення і туристів, доставка продуктів у блоковане місто Ткварчелі). У той самий час грузинська сторона обвинувачувала російських військовослужбовців у виконанні розвідувальних операцій в інтересах абхазів. Російська сторона ж у відповідь заявила, що грузинські збройні сили обстрілюють її позиції, що призводить до жертв серед мирного населення. Таким чином, необхідність використання зброї для самозахисту було використане як виправдання участі у бойових діях на боці сепаратистів.

Ситуація на абхазькому фронті з осені 1992 року до літа 1993 року залишалася незмінною, поки в липні абхазькі сили не почали черговий наступ на Сухумі - третій з початку року.

РОЗДІЛ 1

Не поспішай засуджувати, або іронізувати над воїнами-добровольцями, пожалій себе: тобі ніколи не відчути їхніх емоцій.

У травні 1993 року з партією «Громадський Конгрес Грузії» було досягнуто домовленості про спрямування в Поті групи радників для формування батальйону морської піхоти. На той час військові формування мала кожна партія, що себе поважала. «Мхедріоні» роззброювали в горах відділки міліції. Кетовані, простомовно «Кетуші», формував Національну гвардію.

До Тбілісі вилітали кружним шляхом, через Баку. Політична ситуація була дуже складна. На Кавказі східна хитрість намагалась обіграти московсько-візантійську підступність. У цій справі головне було - не опинитися в ролі зернятка поміж двома жорнами. Союзники світили перед москалями свої неофіційні переговори з нами, намагаючись використати цей фактор для тиску на Москву.

Завдання було поставити всі крапки над «і» в переговорах із союзниками та провести глибоку розвідку на напрямках майбутніх дій наших підрозділів. Тому склад групи було обмежено. Разом зі мною летіло дев’ять чоловік, майже всі зі старої «вовчої зграї». Був намір - сформувати в складі батальйону групу бойових плавців. Грузинським ВМС, що складалися з озброєних ДШК і «зушками» сейнерів та різних дрібних суденець, не було чого протиставити кораблям Чорноморського флоту, можливо, крім кількох гармат берегової оборони, гаубиць Д-30 і зенітних гармат калібру 85 - 100 мм. Якщо не вистачає сили знищити кораблі у відкритому бою, треба спробувати знищити їх на якірних стоянках. Проти портових споруд та місць бункерування планувалося застосувати малі штурмові загони. Оскільки мій досвід підводних заглиблень обмежувався аквалангом, довелося збирати відомості про інструкторів підводного плавання, які мають досвід користування кисневими приладами замкнутого циклу.

Невдовзі знайшли кандидата - такого собі «Обуха». У минулому бойовий плавець-надстроковик, він надто довго вештався серед туристичних, спортивних і кіношно-декораторських тусовок, обмежуючи коло своїх занять інструктажем, рятуванням потопаючих і культуризмом. Загалом людина рухалася до того, щоб стати «толкієністом», «військовим реконструктором» чи ще чимось подібним до цієї цілком безневинної публіки, якби 1992 року не вступила до лав УНСО. Коли підвернулася війна, Обух вирішив забути про свою сивину. На цей час його син Цвях, якому щойно виповнилося 18 років, уже встиг на свій страх і ризик взяти участь у Нагорно-Карабаському конфлікті на боці Азербайджану. Що найцікавіше, батько з сином між собою спілкувалися російською мовою. Син взагалі почав вивчати українську з військових команд. Щоправда, опанував її досить швидко, на відміну від більшості наших можновладців. Мабуть, метод вивчання державної мови ефективніший під мінометним обстрілом.

З першою партією унсовців батька з сином було відправлено до Абхазії, де почалося формування української сотні (аналог совітської роти) «Арго». Спочатку я думав обмежити коло їхніх обов’язків такими прозаїчними речами, як придбання водолазного спорядження й підготовка особового складу. Обух довго жив у Абхазії й міг навіть спілкуватися не тільки грузинською мовою, а й місцевим тубільним наріччям. Але не так склалося, як гадалося. Мій «інструктор» твердо вирішив наслідувати ідеал «білого найманця», подібного до «Конго-Мюллера» або Боба Денара та інших безіменних авантюристів часів кризи в Біафрі й Катані. Цій людині не можна було відмовити в своєрідній цілеспрямованості. Готуючись до подорожі, він наростив цілком пристойні м’язи найнеефективнішим способом гімнастики - ізометричним. Гірше йшли справи з підводними диверсіями.

З’ясувалося, що чималий запас технічних засобів батумського дельфінарія з невідомих мені причин був недосяжним. Грузини, по простоті душевній, гадали обійтися цілком непридатними для військових цілей «пузирковими» аквалангами. Їхні комісіонери з готовністю запропонували закупити їх у Туреччині. Обух замріяно пускав слину в передчутті появи довгоочікуваних іграшок: скутерів, гідрокостюмів, гарпунних рушниць і ножів. Я наполіг на придбанні спорядження в Києві. На колишній учбовій базі ДТСААФ знайшлася якась кількість кисневих приладів та іншого легководолазного спорядження. Не існувало проблем і з вибором цілей. Російський Чорноморський флот постійно піддавав обстрілу грузинське узбережжя, ефективно підтримуючи сухопутні сили сепаратистів. Як я вже казав, протидіяти цьому грузинам не було чим. Але як кажуть - коли неможливо поламати бронепотяг, треба знайти гвинтик, викрутивши який, можна потяг зупинити. Уздовж сочинського узбережжя на будь-якій з якірних стоянок атаку можна було здійснити цілком безкарно. Тут не можна не згадати античний принцип простоти задуму й виконання. Атакувавши якнайлегшу ціль у російських територіальних водах, ми досягали достатнього пропагандистського ефекту. Приклад? Історія з «Авразією», що сталася пізніше.

Самі технічні проблеми було зведено до мінімуму. Забортне розміщення контейнерів зі спорядженням давало змогу уникнути викриття навіть за здійснення митного та прикордонного огляду. Хоч як, а майже десять років я, як і весь, власне, склад торговельного флоту СРСР, промишляв контрабандою і, без зайвої скромності, досяг на цьому ґрунті певних успіхів. До речі, саме в торговельному флоті я вперше засумнівався в ідентичності двох «братніх» слов’янських народів. Працював я тоді електромеханіком на торговельному судні. Стояли ми в Анталії, спека була під 40 градусів за Цельсієм, крім того, там був турецький курорт для мільйонерів. Враховуючи це, на березі нам, «полпредам» СРСР, з огляду на нашу злиденну заробітну плату, не було чого робити. Та пройшла чутка, що в порту можна купити питний спирт