Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

Книга професора Державного університету Ілії (Грузія), публіциста Олєґа Панфілова присвячена маловідомим фактам і подіям радянського та російського минулого — таким як історія 150-річної російсько-чукотської війни чи походження імператорів Російської імперії. Їх намагаються оминути як неприємні й такі, що суперечать офіційній пропаганді.
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.

У 1917 році низькорослий чоловік під вигаданим прізвищем Лєнін (до цього він називав себе Купріанов, Базіль, Пєтров, Карпов, Константінов, Мейєр, Івановскій, Вільям Фрей, змінивши ще зо два десятки інших псевдо) підписав Декрет про друк, у якому наказав запровадити цензуру і всіляко боротися «проти контрреволюційної преси різних відтінків».

Декрет Лєніну був потрібний для затикання ротів. Щоб усілякі наклепницькі буржуазні газети «не сіяли смути». В кінці Декрету є цікавий рядок — «Це положення має тимчасовий характер і буде скасоване окремим указом після настання нормальних умов суспільного життя». Цей «тимчасовий характер» протривав 74 роки, до розпаду СРСР. Потім був короткий період вільнодумства, після якого інший низькорослий чоловік, також із коротким прізвищем — Путін, підписав Доктрину інформаційної безпеки, по суті, такий самий документ, яким був лєнінський Декрет.

За ці майже сто років виросло кілька поколінь людей, які знають і досі вірять у той виклад історії СРСР, що його подавали у школах, інститутах і університетах. У тій радянській казково викладеній історії були герої-богатирі на прізвища Лєнін, Сталін, Хрущов, Брєжнєв, Андропов, Чернєнко, Ґорбачов, які завжди перемагали ворогів, усіляко боролися за мир у всьому світі, будували гігантські заводи, фабрики й залізниці. Весь радянський народ, згідно з історією, обожнював і любив цих героїв, обсипав квітами і ходив на могили.

Поки вожді правили, історики під чуйним наглядом КДБ, а тепер уже під керівництвом ФСБ дописували і продовжують далі складати свої казки. Ці казки видають у вигляді шкільних підручників — для дітей, а дорослим казки розповідають на телебаченні й радіо. Тих, хто не бажав слухати і читати казок, у СРСР не любили, їх могли покарати. А за висловлювання проти казок — ув’язнити і навіть розстріляти. Нині в сучасній Росії відбувається майже те саме.

Пригадую, ще підлітком, коли я вперше побачив по телевізору Леоніда Ільїча Брєжнєва, який взасос цілується з Еріком Гоннекером, запитав у когось із дорослих — хто з них витязь, а хто — спляча красуня? І коли вони одружаться? Отримавши свого першого дисидентського запотиличника, я на цьому не зупинився і продовжував наполегливо ставити «шкідливі» запитання, намагаючись відокремити казку від бувальщини. Коли ж сам став дорослим, то все частіше запитував самого себе, оскільки ставити запитання іншим дорослим уже було небезпечно. До прикладу, чому раптом Генеральний секретар ЦК КПРС Лєонід Ільїч Брєжнєв придумав, що «економіка має бути економною»? Начебто це має бути незаперечною істиною, як вода — мокра або камінь — твердий. Але нікому не спадало на думку розсміятися і назвати цитату маячнею. Всі жили, немов у казці. Звичайно, я вчиняв погано, сумніваючись у геніальності фрази, але я вже знав, що економіка СРСР була в такому стані, що називати її економною не мало сенсу.

Так із року в рік у моїй голові утворювався листковий пиріг: один шар був казкою, другий — правдою. По крихтах я збирав заборонену правду, а коли СРСР благополучно помер, то — дістався архівів. На архівних полицях у вкритих пилом теках зберігалася правда, що її ретельно приховували від людей. Тепер радянські казкарі в моїх очах виглядали із сумними очима і запалими від брехні щоками, дуже схожі на Брєжнєва перед смертю.

Найсильніше враження — від самих документів: коли читаєш, то періодично виникає бажання озирнутися навколо і самого себе запитати — це було в щасливій країні під назвою СРСР? Розбіжність між казкою під назвою «радянська історія» і реальними документами про те, що відбувалося, спричиняла гнітюче враження. Відчуття безпорадності й цілковитого розчарування.

Минув час. Радянський Союз, не витримавши брехні й бездарності керівників, спочив вічним сном. Дев’ять років Боріса Єльцина практично не залишили сліду в російській історії, якщо не враховувати кривавої першої чеченської війни 1994–1996 років. Росія й колишні радянські республіки намагалися вирватися із зачарованого кола і радянського менталітету, але вдавалося це погано. Кілька поколінь людей, які виросли в атмосфері брехні, репресій і державного терору, так і не змогли стати вільними.

Новий президент на прізвище Путін вирішив відродити казковий жанр, зробивши казки доступнішими, за допомогою телебачення та інтернету. На зміну старим із циклу «Світле майбутнє» прийшла серія «Встанемо з колін». Із нових казок соромливо прибирають комуністичні гасла, але залишають тих самих радянських героїв-богатирів. А ще додають нових. Новий богатир, звісно, Путін, інколи — Мєдвєдєв. Є ще якась кількість казкових героїв, які «піднімають Росію з колін». Сам процес вставання з колін невидимий, але це і не важливо, головне — щоб казка була яскравою і захопливою, а люди вірили в піднесення, якого насправді нема. Віра в казки ще об’єднує населення, але надія на «світле майбутнє» або «вставання з колін» тане.

Пострадянський простір зберігся віртуально: російська пропаганда, як і раніше, впливає на людей, які тепер уже живуть у нових незалежних державах. Їх пов’язує російська мова, що стала для Путіна по-справжньому стратегічною зброєю. Російська мова пропаганди має таку саму руйнівну властивість, як і ядерні бомби. Путін ретельно оберігає архіви і приховує правду, щоб у ліпших радянських традиціях брехати людям. Ця брехня допомагає створити ситу, слухняну і віддану йому біомасу.

Ось чому я вирішив видати цю книжку. Вона укладена з публікацій останніх років, здебільшого написаних для Кримської редакції Радіо «Свобода» — Крим. Реалії. Зрозуміло, що ця книга не може називатися підручником чи академічною працею. Щоб написати справжнє наукове дослідження, треба витратити багато років для відновлення правди, але в Росії архіви закриті, а без документів історія перетворюється на мемуари.

Ця книга — це спроба зазирнути за казкову ширму, як це зробив колись дерев’яний хлопчик Піноккіо. Тільки за цією ширмою не радянська «казкова країна», а зовсім інша, справжня — з неприємною історією, здебільшого — трагічною. Не знаючи справжньої історії, неможливо жити реальним майбутнім. Брехня породжує нову брехню, потім перетворюється на пропаганду і, зрештою, стає частиною фальшивого життя.

Понад 20 років тому, коли російська «миролюбна» політика дісталася мого рідного Таджикистану