Йоста Кнутсон - Пригоди Пелле Безхвостого

— Що то за монета теліпається на твоєму нашийнику?

— Це не монета, а медаль, — відповів Пелле. — Мені вручили її за те, що я загасив пожежу.

Монс глумливо реготнув:

— ТИ? ТИ загасив пожежу? Нічого дурнішого я зроду не чув! Раджу тобі зняти її з себе й нікого нею не смішити.

— Цю медаль мені вручив Біргіттин тато, — сказав Пелле. — І я носитиму її стільки, скільки захочу.

— Он як, — повільно, з притиском мовив Монс. — То ти не знімеш тієї монети? Ну, тоді начувайся!

І Монс із сердитим бурчанням подався своєю дорогою. Відійшовши на кілька кроків, він оглянувся, засичав, а потім сказав іще раз:

— ТОДІ НАЧУВАЙСЯ!

А Пелле як став, так і стояв, витираючи лапою сльозу в кутику ока. Йому було невтямки, чого це Монс вважає, що він смішить себе тією медаллю.

Монс був лихий котяра. Шкодив, де тільки міг. Ось і тепер — знайшов ще двох котів, Біла та Була, що мешкали в старій повітці на задвірку, і сказав їм:

— Нашими вулицями тиняється пихате кошеня з монетою на шиї. У нього страшенно смішний вигляд, і цьому треба покласти край. Що будемо робити?

Біл глибоко наморщив чоло. Бул зосереджено почухав лапою за вухом.

— Серйозна справа, — відповів Біл.

— Серйозний випадок, — докинув Бул.

Бачте, Бул завжди підтакував Білові, хіба що трохи змінював слова.

— Треба щось робити, — мовив Монс.

— А що? — спитав Біл.

— Еге ж, що? — спитав Бул.

— Я знаю! — нараз скрикнув Монс. — Напишемо дописа в редакцію! Треба, щоб про це дізналися всі коти! У науку іншим він має бути покараний!

(Останнє речення звучало дуже високомовно. Цього стилю Монс навчився напередодні на зібранні товариства МЗСС. Скажу тобі на вушко, що МЗСС означає «Ми За Свіжу Салаку»).

Мабуть, ти знаєш, що таке дописи в редакцію. То такі коротенькі листи, які дорослі пишуть до часописів. У них вони скаржаться на лушпайки з-під бананів, що валяються на вулицях, на переповнені трамваї тощо. Потім часописи ті листи друкують, і дорослі з того тішаться, бо таким чином з них виходять справжні письменники. У котів є свій часопис, який називається «Щоденна котяча газета». Він такий манюній, що ми, люди, навіть з лупою в руках його не побачимо. У кожнім разі коти пишуть свої дописи до «Щоденної котячої газети» точнісінько так само, як люди до своїх часописів.

Тож Монс написав до редакції допис, і коли наступного ранку міські коти розгорнули свою газету, то прочитали таке:

«КІТ, ЩО ВИКЛИКАЄ РОЗДРАТУВАННЯ.

Пане редакторе!

У нашому місті з'явився кіт, який тиняється вулицями з монетою на шиї і тим хизується. Такого не можна допускати. До того ж цей кіт безхвостий. Я питаю вас: що краще мати — монету чи хвоста? Тому, хто не має хвоста, насправді нічим хвалитися. Звертаюся до всіх вас зі щирим закликом: завтра на світанку, годині о шостій, коли той кіт вийде на вранішню прогулянку, зберімося на Замковому Пагорбі й висловімо протест проти того, що він вихваляється й викликає роздратування.

Прихильник порядку».

Пелле був надто малий і ще не передплачував «Щоденної котячої газети». Він навіть не вмів читати, тож ні про що не здогадувався, вибираючись уранці на звичайну прогулянку. Вихлебтав своє блюдце молока та й пішов надвір — ситий, задоволений і з медаллю на шиї.

Як і завжди, Пелле подався на Замковий Пагорб. Він там немовби відпочивав душею. Всюди росло сила-силенна дерев, на які можна було б залізти, коли б раптом навпроти вискочив якийсь придуркуватий пес.

Пелле блукав собі пагорбом і вряди-годи нюхав то камінь, то гіллячку, то клаптик паперу. Ніде не видно було ні кота, ні пса, ні людини. Всюди панували спокій і краса.

Та зненацька почулося сердите нявчання, і з-за якогось дерева виткнулась котяча голова, з-за другого — друга, а там ще одна, а там ще… І перш ніж Пелле налічив би три голови (якби він умів лічити), його обступило десь двадцятеро чи тридцятеро котів — чорних, білих, сірих, рудих, муругих. Зусібіч чулося глухе мурчання.

Пелле зіщулився й відчув себе ще меншим, ніж був насправді.

Аж ось коти взялися за лапи, завели довкола Пелле танок і заспівали:

Ви бачили медаль

цього хвалька-кота?

Він сам такий дурний!

А хвіст — то ж сміхота!

Ну, а пихи у малого,

що гидко й глянути на нього.

Зірвімо ж ту медальку

з безхвостого кота!

І коти кинулися на сердешного Пелле й зірвали йому з шиї шовкову стрічку з медаллю. Він навіть не пробував захищатися від зграї тих здоровил.

— Ну ж ти й гава! Як можна було загубити медаль! — присоромила його Біргітта, коли Пелле повернувся додому. — Зарубай собі на носі, котусю, віднині ходитимеш без медалі.

— Няв, — мовив Пелле, а сам подумав: «Як добре, що я позбувся тієї медалі й вона більше не теліпатиметься мені на шиї».

П‘ятий розділ

Що сталося Великоднього вечора

Якось несподівано надійшов Великдень.

Напередодні увечері Біргітта накривала стіл, а Пелле їй допомагав. Власне кажучи, сидів на стільці й не зводив з неї зацікавлених очей. Витягнувши шию, він дивився, як Біргітта розставляла на столі крихітних жовтих курчаток. Вони, ті курчатка, були дуже привабливі: непогано було б ними трішки побавитися. Пелле схилив голівку й благально глянув на Біргітту. Ану ж, дасть йому для забавки хоч одненьке?

Е ні, щось не скидалося на те, що дасть. Та ось Біргітта мимоволі впустила з рук одне курчатко. Пелле миттю скочив додолу й ударив його лапою так, що воно відлетіло аж до протилежної стіни.

Тоді кинувся за ним і опинився біля стіни майже так само швидко, як і курчатко, й тепер, узявши його в передні лапи, підкидав, гриз, шарпав, поки воно геть обтріпалося. Потім Пелле на якусь мить лишив курчатко в спокої й трохи відступив назад. Вигнув спину, хвацько затупав лапами й щосили стрибнув просто на сердешне жовте створіннячко, яке лежало на підлозі й мало вкрай жалюгідний вигляд.

— Фу, Пелле! — крикнула Біргітта. — Айя-йя! Який же ти капосний! Бідолашне курчатко!

«Та воно ж неживе!» — подумав Пелле, але оскільки був дуже добре вихований, то облишив курча, підійшов до Біргітти й потерся їй об ноги: мовляв, он який я чемний котик. Біргітта погладила його по спинці, а Пелле заходився тицятися до неї голівкою, як ото