Туве Янссон - Комета прилітає

як майструвати човники з очерету. День тягнувся неймовірно довго. Чмих і Мумі-троль похмуро нипали по хаті, відвідати печеру їм також не кортіло – ану ж настане кінець світу, коли їх не буде вдома. Добування перлів видалося враз безглуздим заняттям. Вони сиділи на сходах ґанку, де чомусь почувалися найбезпечніше, і пошепки розмірковували про Всесвіт, який зовсім не блакитний, а чорний і в якому вся Сонячна система важить не більше, аніж пожбурена канапка. – Треба їх чимось зацікавити, – стурбовано мовила Мумі-мама до Мумі-тата. – Вони не хочуть бавитися. Водно думають про загибель світу, якою їм заморочив голови Ондатр. – Варто відіслати дітей на якийсь час з дому, – вирішив Мумі-тато. – Ондатр казав щось про Обсерваторію. – Про що? – перепитала Мама. – Об-сер-ва-то-рію, – повторив Тато. – Вона розташована десь нижче за течією річки. Це будівля, з якої можна спостерігати за зірками. Якщо дітей нічого, окрім зірок, не цікавить, то чому б їм не подивитися на них зблизька? – Добра думка, – згодилася Мама, стираючи сизий пил з бузкового куща. Обмізкувавши ідею з усіх боків, вона рушила до ґанку. – Ми з Татом вирішили, що вам не завадила б невеличка прогулянка, – сказала Мама. – Люба Мамусю, хто ж вибирається на прогулянку, коли ось-ось настане кінець світу?! – заперечив Мумі-троль. – Всесвіт чорний мов ніч і повний великих грізних зірок, – пробурмотів собі Чмих. – Знаю, – не поступалася Мама. – От ви й подивитеся на зірки. Ондатр розповідав, що десь тут поблизу є таке місце, звідки можна розглядати зорі. Було б корисно знати, наскільки великі оті зірки і чи справді Всесвіт чорний. – Гадаєш, тобі стане спокійніше тоді на душі? – запитав Мумі-троль. – Неодмінно. – Ми все з’ясуємо, – одразу ж підвівся зі сходів Мумі-троль. – Не тривожся. Можливо, Земля набагато більша, ніж гадають. У Чмиха аж ноги обм’якли від хвилювання, він подумав: "Я теж піду. Не такий вже я й маленький, піду!". А до Мумі-мами сказав: – Ми все владнаємо. Не турбуйтеся! Але не забудьте кожного дня нашої відсутності ставити на сходи мисочку з молоком. Навіщо – не скажу, бо це таємниця. У день Великої Подорожі Мумі-троль прокинувся дуже рано й відразу кинувся до вікна – подивитися, яка погода. Надворі було так само похмуро. Хмари низько нависали над горами, у саду не ворушився жодний листочок. – Чмиху! Вставай! Час у дорогу! – гукав Мумі-троль. Він збіг униз сходами у чудовому настрої – почувався неймовірно хоробрим та страшенно сильним. Мама саме споряджала дітей у мандрівку – загортала канапки. На столі у вітальні стояла купа наплічників, кошиків та пачок. – Люба Мамусю, – заблагав Мумі-троль. – Ми ніяк не зможемо усе це забрати з собою. Нас засміють! – У Самотніх Горах холодно, – незворушно відказала Мама, запихаючи до наплічника ще два светри і пательню. – Компас не забув? – Ні. Не забув. Але хоч тарілки не клади! – наполягав Мумі-троль. – Ми планували замість тарілок використати зелене листя. – Як хочеш, любий, – згодилася Мама і вийняла з наплічника посуд. – Тато саме майструє пліт. Ондатр спить. А де Чмих? – Тут, – буркотливо озвався Чмих, який зранку рідко бував у гуморі. Він був ще цілком сонний, на мордочці вимальовувалися сліди від подушки. Чмих вийшов на сходи ґанку, глянув на мисочку з молоком. Де й поділася його сонливість! У мисочці поменшало молока… Він був певний, що молока стало менше. Не інакше, як тут побувало кошеня. Воно, напевно, ще прийде. Може, сидітиме й чекатиме на нього, доки він повернеться додому. А там хай хоч Всесвіт завалиться! Біля берега річки стояв наготові пліт з піднятими вітрилами. – Тримайтеся середини ріки, – напучував Мумі-тато. – Як побачите дивну будівлю з круглим дахом, знайте – то і є обсерваторія. Ондатр розповідав, що в ній мешкає до біди і трохи професорів, яких нічого, окрім зірок, не цікавить. А там тих зірок, і великих, і малих, скільки душа забажає. Хапайте шворку! І бувайте здорові! – Бувайте! – кричали Мумі-троль і Чмих. Пліт поволі рушив униз течією. – Хай вам щастить! – гукала вслід Мама Мумі-троля. – Повертайтеся до неділі, пудинг чекатиме! Не забудьте одягнути вовняні штани, якщо похолоднішає! Ліки від шлунку лежать у лівій бічній кишеньці… Але пліт саме увійшов у перший закрут русла, і перед мандрівниками розкинулася ріка з пустельними берегами, яка манила у незвіданий світ. Поступово береги ріки ставали стрімкішими, далеко попереду виднілися Самотні Гори, що немов затіняли небо. Річка була такою ж сірою, як і хмари, навколо панувала німотна тиша. Ані пташиного співу, ані плюскотіння рибок на плесі. І жодної обсерваторії… Чмих викликався кермувати плотом, але швидко втомився. – Ще довго нам плисти? – запитав він. – Це дуже велика і важлива подорож, – поважно мовив Мумі-троль. – Не кожній крихітці дозволяється брати в ній участь. – Але ж нічого не відбувається, – виправдовувався Чмих. – Лише сірі, схожі один на одного береги і нудьга… А ми могли би добувати перли чи ладнати полички в печері… – Перли… – хмикнув Мумі-троль. – То ж були звичайнісінькі білі камінці. А подорож справжня, розумієш? Земля може загинути будь-якої миті, а наше з тобою завдання – з’ясувати, як цьому запобігти. Учора ти ні про що інше й думати не міг, як про грізні зірки… – Та ж то було учора, – похнюпився Чмих. Ріка несла свої води у далечінь, сіра й мовчазна. У сутінках вони побачили п’ятдесят гатіфнатів, котрі мандрували на схід. – Щось вони пізно вибралися в дорогу цього року, – зауважив Мумі-троль. – Тобі доводилося бачити їх коли-небудь зблизька? Вони мовчать, ніким не цікавляться, йдуть собі і йдуть, вимахуючи лапами та вдивляючись у небокрай. Тато каже, що вони ніколи не дійдуть до мети, бо їх вабить лише дорога… Чмих придивився до гатіфнатів. Вони були дуже крихітні, білі і зовсім не мали облич. – Ні, – мовив Чмих. – Ніколи не бачив їх зблизька і бачити не хочу. Ми вже скоро припливемо? Мумі-троль зітхнув і скерував пліт у наступний закрут русла. Раптом він помітив якусь дивну річ на березі річки, схожу на ясно-жовту головку цукру. Уперше за весь день вони побачили щось яскраве і веселе. – Що це там? – пожвавився Чмих. – Обсерваторія? – Ні, – відповів Мумі-троль. – Намет. Жовтий намет. А всередині горить світло… Підійшовши ближче, вони почули, як у наметі хтось грає на губній гармонії. Мумі-троль поволі спрямував пліт до берега, той увіткнувся в пісок і спинився. – Агов! – неголосно гукнув Мумі-троль. Музика вмовкла. З намету вийшов мумрик