Туве Янссон - Комета прилітає

коли ви будували міст через річку. Це, звісно, не біда. Решту змило дощем. Але й це зовсім не варте уваги. Для філософа байдуже, жити чи вмерти, однак я застудився і зовсім не певен, що зі мною буде далі… – Мені страшенно прикро, – вибачився Тато Мумі-троля. – Я й не знав, що ви мешкаєте під мостом. Заходьте, будь ласка. Моя дружина знайде, де вам постелити. – Я не визнаю ліжок, це зовсім зайве умеблювання, – сказав Ондатр сумно. – Моє помешкання було звичайною норою, але мені там подобалося. Зрештою, філософові байдуже, затишно йому чи ні, у кожному разі – то була гарна нора. Ондатр обтрусився від води й прислухався. – А що це за будиночок? – поцікавився він. – Звичайна хатинка мумі-тролів, – відповів Тато. – Я сам її збудував. Як ви дивитеся на келишок яблучного вина – як ліки від застуди? – Гадаю, це зайве, – мовив Ондатр. – Але, може, й ваша правда… Мумі-тато прослизнув на кухню, навпомацки відчинив шафку, простягнув лапу за пляшкою яблучного вина, що стояла на горішній полиці, потягнувся ще трішки і ще, аж врешті необачно скинув на підлогу миску, яка наробила страшенного гуркоту. Прокинувся увесь дім, усі галасували і хряскали дверима, до кухні прибігла Мумі-мама зі свічкою в лапі. – З тобою все гаразд? – запитала вона. – Я вже було подумала, що до нас у хату заліз розбійник. – Мені закортіло яблучного вина, – виправдовувався Тато. – А якийсь осел поставив цю бісову миску на сам край полиці. Тато видряпався на стільця, досягнув пляшку й три келихи. – Для кого третій? – здивувалася Мама. – Для Ондатра, – відповів Тато. – Його хатина завалилася, і він прийшов до нас мешкати. Вони засвітили на ґанку гасову лампу і сіли смакувати вином. Мумі-тролеві та Чмихові теж дозволили зостатися, хоча надворі вже давно була пізня ніч. Однак їм до келихів налили молока. Дощ невтомно витанцьовував по даху, вітер завивав ще дужче, у димарі стугоніло, а дверцята кахляної печі злякано брязкали. Ондатр притулився носом до шибки, вдивляючись у темряву за вікном ґанку. – Якийсь неприродний цей дощ, – мовив він. – Хіба дощ може бути неприродний? – здивувався Тато. – Може, ще келишок? – Хіба трішки, – погодився Ондатр. – Дякую, дякую. Мені вже ліпше. Кінець світу не надто мене й турбує, але чомусь не хотілось би гинути з розладнаним шлунком. – О ні, звісно, маєте рацію, – підтримала його Мама. – Сподіваюся, цей дощ не принесе повені. Ондатр хмикнув. – Ви не розумієте, про що я кажу, шановна пані, – мовив він. – Хіба останнім часом ви нічого дивного не відчували в повітрі? І не мали жодних передчуттів? Не свербить вам інколи в потилиці? – Ні-і, – здивувалася Мумі-мама. – Щось небезпечне? – прошепотів Чмих, витріщаючись на Ондатра. – Хтозна, – пробурмотів Ондатр. – Всесвіт такий великий, а Земля така неймовірно крихітна і мізерна. – Я гадаю, нам усім час уже спати! – спохопилася Мама. – Не годиться посеред ночі розповідати страшні історії. За якусь мить світло всюди погасло, будинок заснув. Але вітер та злива шаленіли до ранку. Наступного дня було хмарно. Мумі-троль прокинувся і вийшов у мокрий тихий сад. Буря пішла собі далі, дощ ущух. Але довкілля було не впізнати. Мумі-троль довго стояв, оглядався і принюхувався, доки врешті збагнув, що саме його непокоїло. Усе навколо посіріло! Не лише небо та річка, але й дерева, земля, хатина! Усеньке стало сірим, наче життя висоталося з навколишнього світу, – жах! – Яке жахіття! – промовив стиха Мумі-троль. – Яке жахіття! Ондатр вийшов із будиночка і почалапав до Татового гамака. Гамак також посірів. Ондатр вмостився у ньому, позираючи на сірі яблуньки. – Поглянь! – гукнув Мумі-троль. – Що трапилося? Чому все стало сірим? – Не заважай! – відбуркнув Ондатр. – Бався! Бався, доки можна! Ми не можемо змінити стан речей, тому треба дивитися на це по-філософському! – Яких речей?! – скрикнув Мумі-троль. – Загибелі Землі, ясна річ, – спокійно пояснив Ондатр. Мумі-троль кинувся на кухню, де Мама саме заварювала ранкову каву. – Мамо! – закричав він. – Усе надворі посіріло, а Ондатр каже, що Земля загине! Вийди надвір, поглянь сама! Мама поставила кавник на вогонь і вийшла з синочком у сад. – Ой, як сіро! – мовила Мама. – Звідки взялася ця жахлива пилюка? Вона провела лапою по листочку, лапа теж стала сірою і ледь липкою. – Він казав, що дощ неприродний! – не вгавав Мумі-троль. – Він казав, що у повітрі пахне чимось незвичним, що у нього чухається потилиця і що Земля надто мала… – Ондатр був трохи схвильований, – пояснювала Мама. – Так завжди буває з тими, хто втратив дах над головою і має розлад шлунка. Після кави я спробую постирати згрубша пил. Заспокойся і не лякай надаремно Чмиха. Мумі-мама повернулася до будинку, до Мумі-тата. – Ти бачив, що відбувається надворі? – запитала вона. – Звичайно, – Тато виявив неабияке зацікавлення. – Я відчув запах, пахне фосфором! Дуже незвичайний і цікавий феномен! – Однак його бояться діти, – зауважила Мама. – А Ондатр лякає їх іще дужче. Може, попроси його розмовляти про приємніші речі, а ще ліпше – помовчати? – Спробую, – пообіцяв Мумі-тато. – Тільки боюся, що він надто довго жив самітником і звик говорити вголос про все, що думає. Тато мав рацію. За ранковою кавою Ондатр вибудував на ґанковому столі цілий Всесвіт. – Ось Сонце, – розтлумачував він, показуючи на цукерничку. – Сухарики – це зірки. Ось ця окрушина – Земля. Бачите, яка крихітна! А Всесвіт такий велетенський, що не має кінця й краю. І чорний як ніч. Угорі, в темряві, нипають небесні чудовиська: Скорпіон, Ведмедиця, Овен… – Досить, досить, – урвав його Тато. Але Ондатр незворушно вів далі: – Інша Сонячна система уже не поміститься на вашому столі. Вона ген далеко поза його межами, – і з тими словами він пожбурив канапкою у сад. – А Сонячних систем багато? – поцікавилася Мама, обачно відставляючи набік таріль з рештою канапок. – І не злічити! – з похмурим задоволенням відповів Ондатр. – З того, що я розповів, можна збагнути, як мало важить для Всесвіту, загине Земля чи ні. Мумі-мама зітхнула. – Я не хочу гинути! – залементував Чмих. – Я щойно знайшов печеру! У мене немає часу гинути! Мумі-тато нахилився до Ондатра. – Що б ви сказали на те, аби полежати в гамаку й поміркувати на філософські теми? Непогана думка, правда? – Ви так кажете, аби лиш мене позбутися, – мовив Ондатр. Він здмухнув зі столу окрушину-Землю. Мумі-троль зойкнув. – Ходімо до річки, – запропонувала Мумі-мама. – Я покажу вам,