Сергій Вікторович Жадан - Життя Марії

основи його — вологі, останні.

Якщо не хочеш про мене думати —

думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,

думай, коли тобі хочеться плакати.

Дерева в тумані схожі на радіо:

діляться бідами,

діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,

якщо не маєш сили та спокою,

думай про ліс, що стоїть загатою —

міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,

думай про надрізи й крону.

Нехай ця земля, смоляна і осіння,

наповнить теплом

ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,

думай собі, ніби так і треба.

Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,

коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую

серед туману й огрому нічного.

Немає нічого випадкового.

Немає нічого.

Зовсім нічого.

І що робити з усім цим тепер…

+ + +

І що робити з усім цим тепер,

коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,

коли він був із тобою,

коли він торкався тебе

обережно, мов річкової поверхні,

коли він брав твої долоні собі до рук,

намагаючись їх зігріти,

й просив пробачення?

Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?

Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити.

Не можеш тепер не обертатися на його ім’я,

прокидаєшся уночі,

щоби він не міг тобі далі снитися.

Кожен видих твій,

кожна прожилка твоя

наповнені тепер

його любов’ю і таємницями.

Не можеш слухати, як хтось переказує його слова,

не можеш не розповідати про нього всім зустрічним.

Дивишся, як ця ріка, глибока й нова,

остигає повільно поміж серпнем і січнем.

Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,

як вона пробивається захисними редутами.

Думаєш, що робити з цим усім.

Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.

Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.

З усіх імен лишаються найголовніші.

Все, що з нами діється, діється саме тепер.

Приходить радість,

потім приходить ніжність.

Золото на воді й вогні за рікою…

+ + +

Золото на воді й вогні за рікою.

Всі твої сльози звідси й радощі звідси.

Мова твоя стає щоразу стриманішою та гіркою,

щойно між нами з’являється відстань.

Відстань, яка стоїть серед ночі стіною,

стоїть, і здолати її насправді нічим.

Але принаймні, якщо ти говориш зі мною,

ти в цей час не говориш із кимось іншим.

Принаймні, якщо ти слухаєш і смієшся,

або навпаки — якщо замовкаєш і плачеш,

можна не хвилюватися щодо твого серця,

яке й надалі лишається наполегливим і терплячим.

Можна не лякатися й не панікувати

щодо того, чи воно працює надалі,

адже ти слухаєш мене, а отже, всі завади

такі несерйозні насправді, такі нетривалі.

Можна хоч трішки бути за тебе спокійним,

можна хоча б на мить відновлювати рівновагу,

слухати твоє серце, що лишається непокірним,

перебирає на себе всю любов та увагу.

Звідси всі твої сумніви та бажання.

Керуйся своїми вірою та удачею.

Відстань — це те єдине, що тобі заважає.

Відстань — це те єдине, що не має жодного значення.

Птах уночі забивається до кімнати…

+ + +

Птах уночі забивається до кімнати,

хоче вирватись, ріже повітря крилами,

не знаходить виходу, не дає себе упіймати,

сторожко завмирає, зібравшись із силами.

Я говорю: ну що ти, послухай, спинися,

не бийся так лунко серед густої темряви,

ця ніч стоїть, наче важка пшениця,

відбиваючись у тобі голосами і нервами.

Ця ніч може бути довгою і мовчазною,

вона може ділитися з нами надіями й шансами.

Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною,

лишайся доти, доки можеш лишатися.

І хай ця ніч ранить тебе і черкає,

і хай дотики її видаються тобі неприйнятними.

Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає,

лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму.

Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами?

Якими тримати словами та вчинками?

Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати,

і що всі мої вікна насправді завжди відчинені.

Які можуть бути образи і які можуть бути скарги?

Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму.

Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати,

найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою.

Я просто й далі буду відчувати тебе уночі,

згадуючи все із часом, забуваючи все із віком,

слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи,

затамувавши подих,

не зачиняючи вікон.

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність…

+ + +

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність

того, що для тебе щось важать ніжність і вірність,

що в твоєму житті є місце не лише для печалі,

що там також є рішучість і є постійність,

що ти не завжди палиш усі мости за собою,

не завжди керуєшся відчайдушністю і злобою,

й хоча би іноді, відповідаючи на питання,

не плутаєш біль із любов’ю і злість із журбою.

Саме тому я говорю всі ці слова без утоми,

саме тому пояснюю тобі, звідки і хто ми,

вперто доводжу тобі, що нічого не робиться марно,

і що виправданими є всі паніки та судоми.

Саме тому я пишу, саме тому я поруч,

саме тому розраховуй завжди на поміч,

саме тому ти ніколи більше не скажеш,

що втіха — це вигадка, а щастя — це просто здобич.

Я би ніколи не говорив, якби ти у відповідь теж не говорила,

я навчений, наче риба, і обережний, ніби тварина,

я ж навіть, коли приходжу до когось у дім,

знаю вже наперед, хто там стоїть за дверима.

Я просто знаю, що все це варте зусиль і печалі.

І що ми недаремно себе до цього привчали.

І що всім, хто