Сергій Вікторович Жадан - Життя Марії

неймовірно складне —

завершує смерть — дивовижно проста.

Солдатські душі — якраз для його таборів.

Він завжди тішиться тим, хто до нього забрів,

тішиться кожній можливості побути з нами всіма,

і саме тому в твоїх руках ця невагома сурма.

Завжди намагається нам пояснити, як триматись землі,

як оминати пастки, як не губитись в імлі,

як не боятися темряви, не боятися висоти.

Думаю, він і сам не знає, як нам допомогти.

Чорна, ламана, зла, зимова…

+ + +

Чорна, ламана, зла, зимова

тиша, як смерть, стоїть за дверима.

З цієї зими залишиться мова —

та, якою ти говорила.

Їй ще приписуватимуть усі біди.

Її ще розтягуватимуть на цитати.

Я буду просто її любити,

буду просто її пам’ятати.

Пам’ятати небо з його висотою,

пам’ятати міста, сполохані криком.

Історія буде зрозумілою і простою,

якщо ти її сам наповнював сміхом.

Пам’ятати сніг у тебе на віях,

пам’ятати сонце — різке, мов опік.

Діти, що народяться по таких сніговіях,

будуть пізнавати цю землю на дотик.

Будуть пізнавати на смак її воду,

будуть пізнавати колір її пшениці,

любитимуть її навіть за посухи та негоду,

любитимуть її навіть за госпіталі та в’язниці.

Пам’ятати холод, що в’їдався під нігті,

пам’ятати жар, що сушив гортані,

пам’ятати рухи твої опівнічні —

легкі, недовірливі, останні.

Діти, що народяться під такими зірками

і яких називатимуть іменами загиблих,

говорячи зі злодіями та ворогами,

вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.

Так, ніби до них не було смерті,

так, ніби за ними немає люті.

Будуть упевнені та уперті,

будуть пам’ятати всі речі забуті.

Пробиватимуть шлях у нічних завіях,

долатимуть перешкоди й завади.

Тобі це вдасться, спробуй, навчи їх

любити, вірити і пам’ятати.

Пам’ятати все, що несли з собою,

чорну траву під ламкими снігами,

небо над випаленою головою,

землю під втомленими ногами.

Не розуміючи після, не сприймаючи до…

+ + +

Не розуміючи після, не сприймаючи до —

все іде, як і мусить іти, іде собі, як іде.

Я живу в країні, в яку не вірить ніхто,

і говорю мовою, яку не розуміють ніде.

Але доки хоча би ти читаєш наші рядки,

доки бодай ти одна залишаєшся тут,

нам усім випадає писати свої книжки,

нам усім випадає зважати на твій маршрут.

Ми навіть не пам’ятаємо, хто і що говорив,

ми навіть не помічаємо жодну з твоїх прикрас.

Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм,

повторюючи всю нашу єресь дослівно за кожним із нас.

Носячи у кишенях ножиці і ключі,

витягуючи зі смерті невідомо кого,

маючи лиш імена поетів, яких цитуєш вночі,

і рваний солодкий опік громадянства свого,

тримаючи небо в очах і повітря в руці,

боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,

мову своєї ніжності, яку розуміють усі,

межі своєї свободи, бачені звідусіль.

Тому що ніколи тебе не вирвеш…

+ + +

Тому що ніколи тебе не вирвеш,

ніколи не забереш,

тому що вся твоя свобода

складається з меж,

тому що в тебе немає

жодного вантажу,

тому що ти ніколи не слухаєш,

оскільки знаєш і так,

що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось

жодних нормальних слів,

тому що синтаксис,

який нас рятував,

давно застарів,

тому що, повіривши одного разу,

будеш вірити до кінця,

тому що мені саме тепер

не вистачає

твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так,

як ти хотіла — мені на зло,

ніби я не зупиняв для тебе кров,

ніби нічого і не було,

я все одно спробую хоча б якось

тобі допомогти,

я все одно все зіпсую,

все одно досягну мети.

Сама подумай:

як би я відмовився від твоїх листів?

Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.

Я хотів, щоби все було так,

як хотіла ти.

Тому доведеться далі

писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим,

що все мине.

Доведеться не говорити

про важливе та головне,

доведеться боятись свободи,

триматися меж.

Щастя не оминеш.

Щастя не оминеш.

Літо лишило тобі високу пшеницю…

+ + +

Літо лишило тобі високу пшеницю.

Літо минало, доки ти жила, ніби летіла.

Я знаю, для чого вони зберігали його плащаницю:

щоби завжди мати при собі обриси його тіла.

Я б теж, якби міг, зберігав твої простирадла,

рушники, якими ти обгортала своє волосся,

чужі сорочки, які ти довго перебирала,

і в яких дотепер твоє тепло збереглося.

Зберігав би книжки, яких ти колись торкалась,

перебирав би перечитану цю бібліотеку,

бачив би між окремими літерами і сторінками

твою зосередженість — одиноку і теплу.

Я розумію, що потім, колись, буде щось інше.

Ночі стануть порожніми, ранки тихими.

Але це повітря ніколи не буде таким, як раніше,

якщо ти до нього входила, якщо ти ним дихала.

І якщо потім, колись, когось охоплять сумніви

і хтось западе в зневіру, втомиться чи відступиться,

я вивішу цю тканину, темну, мов сутінки —

хай собі дивляться, хай дивуються.

Від того, чого нам усім бракує, немає ліків,

немає кордонів, немає іншого виходу.

Але подивіться на відбитки її гострих ліктів —

все було насправді, я нічого не вигадав.

Можете відчувати тепер, як німіє шкіра,

можете відступатись, можете падати.

Тому, хто боїться — потрібна віра.

Тому, хто любить — достатньо пам’яті.

Вночі я не встиг про це сказати…

+ + +

Вночі я не встиг про це сказати.

Ніч — це серця з золотими нервами.

А на ранок виходиш зі своєї казарми —

сонце вгорі

і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,