Роман Євдокимов - Мовою, Роман Євдокимов

 

Слово моє мудріше

Навіть за саму Мудрість.

Збіги з будь-яким іншим

Словом є випадковість.

 

Вчинки твої забудуть,

Відмінять, переосмислять.

Не віриш? Спитай Колумба.

Залишиться тільки Слово.

 

Дивись, шикуються в чергу

Єдині в своєму роді,

Ця черга веде у прірву,

І починається з прірви.

 

Спочатку було спокійно,

Тихо і безкоштовно.

Сказав я: «Нехай буде світло!»

Збрехав я, що воно добре.

---

Ти розумна, як агент Скаллі,

Ти все знаєш і ти все вмієш,

Ти живеш, наче в задзеркаллі,

Ти права, що мені не віриш.

 

Ти вродлива, як після сексу,

Я потворний, як після нього ж,

Світ без тебе не має сенсу,

І з тобою не має також.

 

Ти ув’язнена, як Ропунцель,

Як врятують, ти й не помітиш,

Я собака, я чорний пудель,

Ти даремно мені не віриш.

 

Якщо Бог є насправді жінка,

То, що хоче вона, те й робе,

То брюнетка вона, то блондинка,

І щодня міняє подоби.

 

Кожне дане тобою слово

Вона перевірить на міцність.

Якщо це mea culpa знову,

Винувата моя чоловічність.

---

Куди приводять мрії?

Коли ти летиш над землею,

Коли ти закоханий в неї.

Треба більше повітря.

 

Куди приводять мрії?

Шукати примарні цілі,

Знайти і залишитись цілим.

Треба більше повітря.

 

Куди приводять мрії?

Коли всі шляхи відкриті,

Сокири війни зариті.

Треба більше повітря.

 

Куди приводять мрії?

Стоячи перед натовпом,

Що тебе слухає жадібно.

Треба більше повітря.

 

Куди приводять мрії?

Треба більше для себе,

Треба більше, ніж треба.

Треба більше повітря.

 

Куди приводять мрії?

Вранці знайшли на дивані

В розтягнутих мокрих штанях.

Повітря більше не треба.

---

Коли ти вмирала від спраги,

Я поїв тебе власною кров’ю,

А потім, задля розваги,

Ми нехтували собою.

 

Чекали на кінець світу

Та зневажали майбутнє,

Потім скінчилося літо,

Присутнє змінилось відсутнім.

 

Вмиті дощем осіннім,

Повипадали з обойми,

Мов на асфальт насіння,

Та все ж були самі собою ми.

 

Ти помирала від спраги,

А я напував тебе кров’ю,

Стяги йшли на стяги,

Війна змінилась війною.

 

Дні змінились ночами,

Потім знову і знову,

Ми жартували речами,

Взятими за основу.

 

Доки все не зупиниться,

Ми не зупинимось теж,

Кров моя не закінчиться,

Від спраги ти не помреш.

---

Діти воєн, вони застрягли

Між політикою і вибухом,

Економікою і кулями,

Брехнею і вбивчою правдою.

Ненавидіти одне одного

Навчені ще з колисочки,

Чим бити і що кричати,

Навіщо збиратися в натовпи,

Які кольори миліші,

Омиті кров’ю ворожою,

Ті, хто прийшов убити,

Не стало сил зупинити їх.

Діти, що таке бачили,

Суворі похмурі янголи,

Не забули і не пробачили,

Між пеклом і пеклом застрягли.

---

Я намагався, але не зміг

Зробити для себе крила.

Наче Тім Талер, я продав сміх,

Щоб не лежав без діла.

 

Я намагався, але не зумів

Зробити й для тебе крила.

Був я сліпим і не розумів,

Що ти їх і не хотіла.

 

Тисяча років, як один день,

Тисяча днів, як мить.

Стале в цьому рівнянні – міґрень,

Змінне самі знайдіть.

 

Безліч шляхів і одна дорога,

Вівці моляться вовкові,

Одна справа – вірити в Бога,

Інша – вірити Богові.

 

На сайті самотніх, забутих і вдів

Всього одне оголошення.

Там трохи сліз і декілька слів:

«Люблю без винагородження».

---

Я й раніше не всіх любив,

Тепер багатьох зненавидів.

Ти забуваєш дідів,

Я пам’ятаю прадідів.

 

Ти не знаходиш слів

Серед рядків і куплетів,

Я майже зрозумів

Вічну самотність ведмедів.

 

Чорну тугу крука,

Що дивиться мовчки на тебе,

Силу безмежну бика,

Що рогом тримає небо.

 

Мудрість холодного змія,

Що прийшов уві сні.

Я тебе розумію,

Ти себе, схоже, ні.

---

Моя вишиванка наколота кров’ю на шкірі,

Мольбами і криками тих, хто уходив у Вирій,

Моя ДНК береже дим горілих посадок

І погляди тих, хто горів там. Віддам їх у спадок.

 

Діти дітей будуть знати і не забудуть,

Що ми не здались, і вони здаватись не будуть.

Дощ обернувся залпом ворожих градів.

В серці лунає біль від влучання снарядів.

 

Я більше не хочу писать про кацапську ораву,

Але зупинятися зараз не маю права,

Я в краї своїм хочу бачить любов і порядок.

Та я збережу цей біль і віддам його в спадок.

---

Я хочу дощу побільше.

Сто років чекав на осінь.

Трохи, мабуть, перебільшив,

Та все одно, довго досить.

 

Хочу, щоб хмари сірі,

Хочу, щоб пики кислі

Тих, хто не розуміє

Срібну чарівність вереснів.

 

Жовтогарячість жовтнів

Строкато фарбує будні,

Щоб я в листопаді чув,

Як грози гримять до грудня.

 

Хочеться більше дощів.

Не злив, а нудних тошнотиків,

Щоб він цілий день дзвенів,

А ти не боялась дотиків

 

Крапель води до плащу,