Роман Євдокимов - Рідною, Роман Євдокимов

Вірші про різне

довоєнне і початок вторгнення

Слова важкі й холодні.

Звуки за ворога гірші.

Болем стиснуло скроні.

Не вистачає тиші.

Ми із заліза і каменю,

Довкола фарфор і скло,

Всесвіт дзвоном кришталю

Відповідає на зло.

Милим насильно будеш.

Марно шукати спокою.

Кажете, щастя не купиш?

Я кажу: «Дайте хоч спробую».

Світло на дні безодні.

Люди дурні і хижі.

Мені наснились сьогодні

Останні танки в Парижі.

Світу катастрофічно

Не вистачає тиші.

Рими – таке лайно.

Я ненавиджу вірші.

---

Хочеш сидіти на двох,

Рости величезну дупу.

Хочеш жерти за трьох,

Рости ще одну, до купи.

Хочеш знати, хто винен,

Шукай, хто тут має зиск,

Хто випускає слину,

Коли бачить золота блиск.

Хочеш дізнатись правду,

Спитай, хто її ґвалтував,

Хто засліпив, зв’язав,

Кинув її в підвал.

Хочеш узнати людину,

Ось тобі вірний знак:

Не довіряй ніколи

Тим, хто не любить собак.

Хочеш щасливим стати,

Повчись у психів в лікарні,

А хочеш любов пізнати,

Тут всі поради марні.

---

Вічне віче, глянь у вічі,

Хто побаче, того кличе,

Хто почує, тих вінчує,

Хто прийшов, той знайшов

До неба ватру, долю варту,

Ходе колом люд навколо,

Ходе танком до світанку.

Віче баче, віче ліче,

Двічі, тричі, на обличчі

Грають тіні швидкоплинні,

Віче бачить, віче лічить,

Час лікує, ліс кепкує,

На майдані міць мужніє,

Мудрість квітне, сила кріпне,

Доля кличе

Всіх на віче.

---

Замість квіткового чаю,

Злий аромат кави.

Я більше не включаю

Радіо. Не цікаво.

Більше не відчиняю

Вікна. За ними хижо.

Я більше не вмикаю

Світло, пестую тишу.

Я напишу подумки

Листа, як було в кіно.

Взяв телефон в руки,

Він розрядився давно.

Пробурмочу в темряву

Те, про що важко мовчати.

Я хочу стати деревом,

В лісі глухім стояти.

Місячне сяйво ночі,

Сонце яскраве вдень.

Ліс прихищає охоче

Души загиблих людей.

Мавка зелена спатиме

Серед мого коріння,

Хто заблукав, той матиме

Дурні, чудернацькі видіння.

Барикадую двері,

Ніхто сюди щоб не ліз.

Я сам собі стану деревом.

Тут буде мій глухий ліс.

---

Я скажу всіма мовами світу:

"Я ненавиджу літо",

Воно хоче, мабуть, мене з'їсти ,

Схоже, це особисте.

Звісно, літо буває різним,

Ніхто не залізний,

А я надто категоричний,

Для мене це звично.

То, напевно, інстинкт первинний,

Ніхто тут не винний,

Що людям потрібен негайно

Хтось-відбувайло.

Я скажу всіма мовами світу,

Що ненавиджу літо,

Бо воно все пробачить, друже,

Воно до нас не байдуже .

---

Цей дощ надовго, пробач,

Зробила ти все, що могла,

Та жодна з твоїх невдач

Тобі не допомогла.

Свіжості та чистоти

Прагне весь білий світ,

Та дощ, як від кислоти,

Тобі залишає слід.

Схожий ефект дає

Тільки власна сльоза,

Тому на обличчі твоєм

Є чорна полоса.

Цей дощ надовго, терпи,

Люби, бережи його,

Цей дощ надовго, бо ти

Сама захотіла цього.

 

---

 

Маріо, вибач, твоя принцеса

Вже віддалась драконові.

В нього є замок і два мерседеса,

В нього є все, а у тебе – ні.

Щоб перемогу здобути над злом,

Треба самим стати злом.

Загинути бажано теж разом,

Бо й героя назвуть козлом.

Маріо, вибач, та вдома, здається,

Тобі теж не раді, друже.

Люблять того, кому все вдається,

Якщо не вдається – не дуже.

Маріо, знай головну серед правд:

Ніщо не буває задаром,

І, якщо вистояв перший раунд,

Не тягни з контр-ударом.

---

Смерть від води, смерть від вогню,

Смерть від самого повітря.

Занапастили душу свою,

Хай вона в пеклі горить. Я

Дарую вам прокляте слово своє,

Тим, хто приносить горе,

Повітря, вогонь і вода вас уб’є,

Небо, земля і море.

В світі немає більше кутів,

Де ти сховаєшся, враже,

Ти погубив стільки життів,

Що твоє власне скаже?

Вважаєш, що ти герой-відчайдух,

Всіх повбивати клянешся?

Світу набрид твій руській дух,

Ним ти і задихнешся.

---

Мені не важлива

Форма і цінність,

Я дикун з бубном,

Для мене важливість

Одна – бити в бубон,

Можливість одна

Щось зробити –

Бити і бити до дна,

Щоб з орбіти

Очі зійшли

В світлі багаття

Окреслений круг,

Наче прокляття,

Що викрикнув крук,

Стерши буття.

І форма, і цінність

Без вороття

Змінились.

Одне не змінилось –

Бубон і бій мій

Дикий, і крики

Вночі між зірок.

Язичницький

Вічний танок.

---

Буття подібне базару,

Ціна миру, безцінність війни,

Купці, покупці, товари,

Ким ти є – теж питання ціни.

Речі першої необхідності,

Хлібне місце сечею мічене,

Різні ступені інвалідності

Роздають безкоштовно скаліченим.

З-під поли мутне сяйво місячне

Продають бабусі-бутлегери,

Їх клієнти танцюють бісячий

Танок хворої смертю Венери.

На базарі день не рахується,

Якщо хтось не пошився в дурники,

Вони завжди тут потребуються,

У буття свої розрахунки.

Я теж, придивись, десь там стою,

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍