Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

День від’їзду настав. За порогом моєї кімнати відчувалася невидима напруга, що проникала в повітря, роблячи його густим і важким. Небо, немов розділяючи загальний настрій, застелилося важкими, мов олово, хмарами, крізь які сонце ледь пробивалося тьмяними відблисками. 

На обличчях тих, хто проводжав мене, застигли сльози, змішані з ледь вловимими усмішками підтримки. Прощання бриніло в кожному погляді, у кожному невимовленому слові, у стриманих рухах і судомних вдихах. Повітря було наповнене очікуванням змін — неминучих, незворотних, але таких важких для серця.

Я стояла на порозі рідного дому, а довкола мене зібралися всі, хто був моєю сім’єю в цьому світі.
Мої няньки, що колись співали мені колискові, тепер ледве стримували схлипування, їхні зморшкуваті пальці стискали вишиті фартухи. Слуги, що знали мене змалечку, перешіптувалися, переступаючи з ноги на ногу, ніби сподівалися, що наказ про мій від’їзд можна ще скасувати.
Кухарка Магда, моя найдобріша, найтепліша Магда, що прийшла із моїми улюбленими пирогами та смаколиками, яких напекла стільки, що вистачило б на цілу араву.
— Дитятко моє, їж дорогою, щоб не зголодніла, — хрипло мовила вона, обіймаючи мене так міцно, що я відчула її тремтіння.
Я ковтнула клубок у горлі.
Серед натовпу були й діти робітників і селян, з якими я росла пліч-о-пліч, з якими ми разом тікали в ліс, лазили по деревах, падали в бруд і сміялися до нестями. Вони дивилися на мене широко розплющеними очима, у яких читалося нерозуміння.
«Чому ти їдеш, Мегді? Хіба ти не наша?» Вони не казали цього вголос. Але я чула їхні думки, бачила їх у гіркому блиску їхніх очей.
Я покидала дім, де могла бути собою. Дім, де дозволялося бути дитиною.
І їхала туди, де відтепер потрібно було стати дорослою.