Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Навчання давалося мені легко. Я поринала в книги, наче в інший світ, де все було зрозумілим і логічним. Література, історія, математика—усе перепліталося у єдиний візерунок знань, що дозволяли мені триматися.

 У стінах монастирської школи, дівчата навчалися не лише грамоти, а й покірності, витонченості думки та благочестя. Ченці та черниці—наші вчителі—читали нам латинські тексти, пояснюючи Святе Письмо, викладали арифметику, щоб ми могли вести облік господарства, і вчили історію, аби ми знали про світ. Ранок починався з молитви, після якої розпочиналися заняття: письмо гусячим пером на тонкому пергаменті, вивчення географії за мапами, що їх малювали самі сестри, і, звісно ж, мистецтво ведення господарства—адже навіть найосвіченішій жінці належало бути гарною господинею. Час від часу до нас приїздили поважні лектори—учені мужі, що вчили нас красномовства, пояснюючи твори класичних авторів.

Проте не всі уроки були написані чорнилом. Вечорами, коли свічки відкидали мерехтливі тіні на кам’яні стіни, старші вихованки навчали молодших шити, гаптувати й навіть складати вірші .

Саме тоді я вперше познайомилася з новелами. Їх таємничі й витончені історії захопили мене, і я почала писати сама—спершу короткі розповіді, схожі на ті, що читала, а згодом і власні сюжети, народжені моєю уявою. Я приховувала свої записи, та одного разу їх побачила мадам Делакруа, наставниця з французької літератури. Вона довго мовчки читала мої сторінки, а потім сказала:

— Ви маєте талант, дитя. Його не можна ховати серед цих стін.

Її слова запалили в мені новий вогонь. Відтоді я писала ще більше, наповнюючи свої історії спостереженнями за людьми, своїми думками й мріями про світ, що чекав на мене за монастирськими мурами. Світ за ними залишався далеким і непізнанним, та книги відкривали переді мною двері, що не могли зачинити навіть найсуворіші наставниці.  

Але справжнім світлом у моїх днях були зустрічі з братом.
Алекс.
Він був тією людиною, на яку звертали увагу, навіть якщо він просто стояв у кутку кімнати. Його усмішка могла розтопити навіть крижані серця, а голос — наповнював собою простір так, що, здавалося, він керує світом.
Він мав дивовижну здатність запам’ятовувати кожного, хто хоч раз промовив до нього слово. Коли він заходив у школу, дівочі серця починали битися швидше, а його звичка передавати вітання у листах викликала бурю захоплення. Він ніби вів невидимий список імен, і щоразу одна з учениць отримувала ту бажану згадку про себе.
Але до мене він звертався завжди однаково.
"Моя маленька."
Спочатку ці слова були теплом. Згадкою про дитинство.
Але з часом…
Коли я бачила, як він спілкується з іншими, як в його голосі для них звучали нотки легкого флірту, а для мене—все той самий покровительський тон, в мені зароджувався внутрішній вогонь.
Він лише усміхався, помічаючи, як мої очі спалахують протестом.
— Бідолахи ті, хто стане тобі на шляху, — казав він з хитрим прищуром.
А я стискала кулаки, знаючи, що він знову перехитрив мене у грі, правила якої розумів лише він.
За сім років навчання я приїздила додому лише раз на рік—на короткий тиждень свободи.
Тиждень, коли я скидала із себе тягар правил і дозволяла собі знову дихати на повні груди.
Я бігала босоніж по траві, каталася на конях, лазила по деревах, забувала про час і навіть про їжу. З головою занурювалася у той дикий, нестримний світ, який належав мені ще з дитинства.
Це був мій ковток повітря перед тим, як знову вдягнути важкий плащ слухняності.
Сер Гранольд з’являвся рідко.
Його відсутність була тим мовчазним подарунком, який я приймала з полегшенням.
Лише один спогад, мов примарний відгомін минулого, залишався тим невидимим нагадуванням, що не давав мені на той час прийняти мого законного опікуна. Він жив у мені, холодний, мов тінь, що простягався через роки, і змушував серце стискатися щоразу, коли я чула його ім’я.
Я могла б забути тисячі облич, сотні слів, безліч днів, що розчинилися у часі, але цей спогад… Він не піддавався забуттю. Він був частиною мене. І саме через нього я не могла дозволити чужинцю увійти в моє життя, заповнити порожнечу, що лишилася після втрати.
Темрява задушливою тканиною огортала кімнату.
Мені снилося липке павутиння—воно тягнулося, обплутувало руки, душило, охоплювало з усіх боків, обмежуючи рухи. Я смикнулася, ніби вириваючись із його невидимих тенет, і закричала. Розплющила очі. В кімнаті темрява –глибока, задушлива, майже не жива.
Тінь, що причаїлася біля мого ліжка, поворухнулася.
Серце вдарилося в ребра.
Мої ноги були скуто охоплені чиїмось руками. Ступні впиралися в теплу, неголену шкіру чоловічого підборіддя. Одна його нога лежала на моєму ліжку, інша сповзла на підлогу. Грудна клітка рівно здіймалася й опускалася, а в напівтемряві на його губах жила тінь усмішки.
Він спав.
Мені б хотітися закричати, але тіло завмерло, розчавлене страхом, що холодним гадом ковзнув уздовж хребта.
Не ворушися. Не дихай.
Я не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я висмикнула ноги.
Його очі розплющилися повільно, ліниво. Від затуманеного погляду всередині все стислося.
І ця його усмішка…
Вона стала ширшою.
— Вибач, Мегді… — голос хрипкий, розірваний. — Я випив забагато… Сам не знаю, як опинився тут. Думав, що це подушка.
Він говорив уривчасто, ніби ще не до кінця усвідомлюючи, що відбувається.
Я не сказала ні слова. Лише обхопила себе руками й дивилася, як він підводиться, як хитаючись, рухається до дверей.
І тоді побачила їх.
Слуги.
Вони стояли у дверному отворі, мовчки, нерухомо. Від мого крику вони прибігли—і тепер спостерігали.
Але коли Гранольд пройшов повз, ніби нічого не сталося, усі кинулися до мене.
Хтось обіймав. Хтось розпитував. Хтось відчиняв вікна, ніби намагаючись провітрити кімнату від жаху, що оселився тут.
А я просто сиділа.
Обійнявши себе руками.
...Голос регресолога був м’яким, спокійним, відлунював десь у глибинах мого мозку, омину́вши свідомі бар’єри.
— Все добре, Меланія. Я поруч. Повертайтеся на мій голос. Що вас бентежить саме зараз?
Мої губи ледь тремтіли, але слова зринали самі собою, ніби хтось нашіптував їх зсередини.
— Я заснула поряд із батьком… Мені було одинадцять.
Голос мій рівний, майже байдужий. Але всередині вже наростала тривога.
— Що саме ви згадуєте?
— Як прокинулася вночі. Відчуття було… неправильним.
— Опишіть його.
— Страх. Паніка.
— Через що?
Пауза.
Я намагалася вловити той момент, коли щось у моїй свідомості змінилося.
— Він ніколи не чіпав мене. Ніколи навіть не намагався.
— Але ви боялися.
— Так. Я була впевнена, що він може це зробити.
Як тільки я вимовила ці слова, всередині щось здригнулося.
Голос сліпера залишався рівним, неупередженим:
— Що змусило вас так думати?
— Я… — я розгубилася. — Я тоді навіть не усвідомлювала, що таке може статися. Але знала, що може.
— Якщо ви не знали цього свідомо, звідки взялася така впевненість?
Я здригнулася.
— Я…
І раптом, крізь морок закритих очей, промайнуло щось інше.
Обличчя сера Гранольда.
Тінь його усмішки.
"Вибач, Мегді… Я думав, що це подушка…"
Різкий біль у скронях. Серце застукало сильніше.
Це був не лише страх.
Це була пам’ять.
Дихання збилося.
Регресолог не зрушила з місця, даючи мені час.
Я прошепотіла:
— Тому що це вже траплялося.
Пауза.
— Меланія, ви готові продовжити?
Я прислухалася до себе. І кивнула.