Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

— Маленька, ти поїдеш навчатися в школу. Втрутився в розмову Алекс, ніби відволікаючи мене від подальших запитань.
Я різко звела голову.
— Ні. Я не хочу. Тут мій дім, всі люди, рідні моєму серцю.
Брат простягнув мені лист. Мамин почерк. Я пробіглась очима по рядкам: слова про мене, про маєток, про спадок.
Але жодного слова про опікуна.
Я підняла очі.
— Мама навіть у листі не згадала вас… — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в гострі очі. — То хто вирішив, що саме ви станете моїм опікуном?
Тиша загусла між нами, як міцне вино.
— Я вже казав, що знаю про життя моєї покійної сестри достатньо, і можу твердо запевнити, що з усіх родичів, які залишилися, саме я є тим, хто має право взяти опіку. Тому я сам зв’язався з вашим повіреним і попросив його допомогти все владнати. Тим паче, що він — мій давній і надійний приятель, — його голос звучав впевнено, майже холодно, як той, хто вже давно вирішив усе за інших.
Я дивилася на нього, і невідоме почуття недовіри, що відгукувалося важким каменем у серці, не покидало мене. Всі ці слова були настільки офіційними, настільки чужими моїй душі, що я й не могла зрозуміти, чому ці чоловіки вирішили, що вони мають владу розпоряджатися моєю долею. Та, що я могла вирішувати в свої майже дев'ять років? Тільки дивитися, слухати і намагатися зрозуміти, хоча серце відмовлялося приймати те, що мало статися.
Мене відпустили, залишивши на самоті, самі ж чоловіки повернулися до своїх обговорень фінансових справ. Їхні голоси, мов злива, потонули в безперервному гомоні.
А вже після обіду до мене зайшов Алекс.Його обличчя було серйозним, хоча я помітила, як тривога в його очах поступово змішувалася з легким відчуттям провини.
— Мегді, — промовив він, сідаючи на край ліжка, наче не міг знайти для себе місця. — Вирішено, що ти поїдеш до школи при монастирі. Це те, що мама хотіла для тебе.
Його голос звучав так, наче він шукав у словах підтримку для себе. Я стиснула пальці, відчуваючи, як холодна тінь суму огортає моє серце. Він знову заговорив, немов шукаючи правильні слова.
— Це мамина воля, — сказав він, ніби намагаючись заспокоїти нас обох. — Вона сама подбала про все перед… — і в голосі його забриніло невисловлене, те, що ми обидва намагалися не згадувати.
Я мовчала, вбираючи кожне слово, ніби намагаючись розгадати в них таємний зміст, який вислизав від мене, мов піщинки крізь пальці. Передчуття невідомого майбутнього холодом пробігло по шкірі, змушуючи серце стискатися.
Він дивився на мене тими ж очима, які я знала змалку, але в них більше не було тієї непохитної впевненості, що колись здавалася мені незмінною. Щось у ньому змінилося. Чи, можливо, це змінилася я?
Світ, який ще донедавна здавався мені зрозумілим, розсипався на уламки, залишаючи по собі лише тінь минулого.
— Я приїжджатиму, — додав брат, уже майже не впевнений у собі. — Не переживай, я буду часто тебе відвідувати. Між нашими навчальними закладами не так далеко. Він обійняв мене, ніби вибачаючись за свій скорий від’їзд.
Уже того ж вечора Алекс вирушив у подорож, залишивши за собою лише відлуння кроків і легкий присмак розлуки. На його обличчі, як завжди, читалася та сама глибока, невидима відданість обов’язку, що не дозволяла йому зупинитися, навіть коли серце, можливо, волало про інше.
Я знала, що він залишає мене не з власної волі, що частинка його душі залишається тут, поряд зі мною. Але ця думка не робила прощання легшим.
Вечір, коли брат поїхав, був сповнений тиші — холодної, безжальної, пронизливої. Дім, який ще кілька годин тому здавався живим, тепер видавався порожнім. Тіні, що довгими відблисками лягали на стіни, ніби оживали, поступово поглинаючи все знайоме, все рідне.
Я залишалася вдома, сама серед цієї тіні, що повільно поглинала все знайоме. 

Попереду в мене було лише три дні — три коротких миті, щоб зібрати речі, впорядкувати документи й наостанок відчути себе дитиною. Ніби життя дарувало мені ці кілька днів як прощальний подарунок — останню можливість затриматися у звичному світі, перш ніж усе зміниться назавжди.

З сером Гранольдом ми майже не бачились. Він зник із мого поля зору, як непрошений, але необхідний гість, якого варто було уникати. Але в ту ніч, перед моїм від’їздом, коли все було занурено в важку, майже нестерпну тишу, те, що сталося, порушило цю звичну спокійність.
Я прокинулась без жодної видимої причини. Мене обплутало незрозуміле відчуття тривоги, ніби хтось зазирнув у найглибші куточки мого серця і розбудив найтемніші страхи. Я розплющила очі й відразу зустріла погляд. Погляд сера Гранольда. Він сидів у кріслі поруч з моїм ліжком, пильно дивлячись на мене, наче досліджував кожну рису мого обличчя.
Я не одразу зрозуміла, чи це справжня реальність чи кошмар, але його очі були холодні, безжальні.
— Вибач, що розбудив тебе, — його голос був низьким і м'яким, але в ньому звучала якась невизначена напруга, немов той, хто намагається сказати більше, аніж дозволяють обставини. — Я просто зайшов глянути, чи ти спиш. Вже піду... Завтра не зможу тебе провести — маю справи.
Я слухала його, розуміючи слова, але вони не доходили до мене, немов я була десь між сном і реальністю. Він, збираючись покинути кімнату, зробив ще один крок до дверей і повернувся, поглядом окинувши мене знову.
— Ти зовсім не схожа на неї, — промовив він майже невиразно, неначе більше для себе. — Жодної спільної риси обличчя, лише її незламний дух та вдачу успадкувала, ніби відбиток її сутності залишився в тобі.
Ті слова вдарили в мене, як холодна хвиля. Вони звучали, як закляття, наче він намагався зрозуміти, чи справді я така, як моя мама, чи просто її тінь. Я спробувала зрозуміти, чи насправді він це сказав, і чому я відчула, що вони не повинні були бути вимовлені вголос.
Але в ту мить я так хотіла повернутися до сну, до безпечного світу, де такі слова не мали б значення.
— А може, це і добре для тебе... І для мене, — додав він, перш ніж зникнути за дверима.
Вранці я прокинулася з гіркуватим відчуттям, ніби все, що сталося напередодні, було лише сном — примарним, хитким, на межі забуття. Я намагалася відштовхнути від себе ті слова, загорнути їх у туман небуття, ніби вони ніколи й не лунали.