Настя Коваленко - Щастя , Настя Коваленко

     Героїня сиділа біля лікарняного ліжка, стискаючи холодну руку батька. Монітори монотонно пищали, відраховуючи удари його серця. Її очі були наповнені сльозами, але вона не дозволяла їм пролитися.

   — Тату, ти ж сильний… Ти впораєшся, правда? — прошепотіла вона, ледве стримуючи голос, що здригався.

    Несподівано пальці батька слабо ворухнулися, а потім він ледь чутно прошепотів:

    — Іди… на прослуховування…

Вона завмерла, не вірячи своїм вухам.

   — Але ж… я не можу залишити тебе!

    — Іди… поки не пізно… — його голос був слабким, але в очах світилася рішучість.

    Героїня ще мить вагалася, але потім схопила свою сумку й кинулася до виходу. Вона бігла, серце калатало від хвилювання та страху. Вона знала — якщо зараз не встигне, то втратить шанс назавжди.

   Коли вона нарешті дісталася місця прослуховування, там уже майже нікого не було. Чоловік у строгому костюмі збирав папери.

— Вибачте! — вона зупинилася перед ним, намагаючись вирівняти подих. — Вибачте за запізнення… Я… мій батько… він потрапив у лікарню, я не могла залишити його одного… Але я дуже хочу заспівати! Будь ласка, дайте мені шанс!

    Чоловік подивився на неї уважним поглядом. Здавалося, він вже збирався відмовити, але щось у її голосі змусило його передумати.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Останній шанс. Покажи, на що ти здатна.

    Героїня глибоко вдихнула, заплющила очі та зробила крок уперед. Її серце билося швидко, але тепер не від страху — від передчуття мрії, що була на відстані витягнутої руки.