Настя Коваленко - Щастя , Настя Коваленко

Холодний ранок огорнув місто сірим серпанком. Вона стояла перед дзеркалом, намагаючись упоратися з хвилюванням. Сьогодні був той самий день – день прослуховування, яке могло змінити її життя. Серце калатало, а пальці стискали листок із адресою студії.

Вона вдихнула на повні груди. «Ти зможеш», – тихо промовила собі.

Проте коли вона вже майже вийшла з дому, телефон голосно задзвенів. Повідомлення. Один рядок, що змусив її завмерти.

    «Батько потрапив в аварію. Він у лікарні.»

   Світ зупинився. У голові проносилися сотні думок, але жодна не складалася в цілісну картину. Руки тремтіли, серце шалено калатало. Вона перечитала повідомлення ще раз, ніби сподіваючись, що помилилася. Але слова залишалися тими самими.

   Їй потрібно було бігти. Просто зараз. Але ж… прослуховування.

Вона стискала телефон, відчуваючи, як у грудях наростає паніка. Всього кілька хвилин тому вона була готова здійснити свою мрію, а тепер… Чи могла вона залишити батька одного?

Годинник на стіні невблаганно цокав. Часу було мало.

   Вона більше не вагалася. Відкинувши всі сумніви, схопила куртку й вибігла з дому. Ноги самі несли її до лікарні, серце калатало, а в голові шуміло від хвилювання.

«Лише б з ним усе було добре…» – повторювала вона, мов мантру.

Лікарняний коридор був довгим і похмурим. Запах антисептиків і тиша довкола тиснули на неї з усіх боків. Біля реєстратури вона затамувала подих.

— Батько… мій батько потрапив у аварію. Де він?

Медсестра кивнула у бік палати. Вона зробила крок уперед, не знаючи, що побачить…

Вона обережно відчинила двері й завмерла. Батько лежав на ліжку, підключений до апаратів, які видавали рівномірний ритм сигналів. Його обличчя було блідим, а очі заплющені.

Серце стиснулося. Вона повільно підійшла й сіла поруч, узявши його холодну руку в свої.

— Тату… — її голос тремтів. — Я тут. Ти мене чуєш?

      Тиша.

— Ти ж сильний… Ти завжди казав, що все можна подолати, правда? — сльози підступили до очей. — Я не пішла на прослуховування… але це неважливо. Головне — ти. Тільки прокинься… будь ласка.

Вона стиснула його руку міцніше, ніби боялася, що він вислизне від неї.

За вікном сутеніло, а вона все сиділа поруч, розповідаючи йому про свій день, про свої мрії, про страхи… Бо раптом він все ж її чує?

Вона не помічала, як минали години. Її голос вже зривався на шепіт, а очі пекли від сліз.

— Тату… я так боюся… — прошепотіла вона, опускаючи голову.

     І тут… щось змінилося. Ледь відчутний рух. Тепло, що розлилося по її руці.

    Вона різко підвела очі. Батькова рука… стиснула її долоню. Ледь-ледь, слабко, але вона це відчула!

— Тату?! — її серце застукало швидше. — Ти мене чуєш?

Жодної відповіді. Але ця мить дала їй головне — надію.

(…)