Шепіт Оповідачки - Самітник , Шепіт Оповідачки

Думка про те, щоб нарешті вийти з лісу, поверталася до Самітника щороку, як неминуче повторення циклів природи. У ніч свята вона оживала в ньому особливо яскраво, стискала груди й шепотіла: ще не пізно… ти ще можеш бути серед них.

Та з думкою завжди приходив і той інший голос — глухий, як відлуння в порожній печері. Біль. Біль, що не стирався з пам’яті, хоч самі події зникли, як сліди на снігу. Лише відчуття залишилось — пронизливе, мов зламана кістка в холодну ніч. Щось в глибині душі завжди нагадувало: одного разу бути з людьми стало нестерпно. Щось сталося. Замість любові, тепла, близькості — він знайшов лиш уламки. І втік. Втік у ліс, шукаючи тишу, де жоден голос не міг поранити.

“Не цього року”, — подумав Самітник, і втомлено видихнув, ніби ця думка вже, заздалегідь, була вироком. “Можливо, наступного… Мені ще потрібен час”.

Чоловік опустив погляд на свою руку, де шкіра вже потерпала від змін. Тонка, майже прозора, з неї пробивалися дрібні паростки — немов рослини знаходили в ньому ґрунт. Немов ліс вирощував химерника, як ще одне дерево серед інших. Самітник провів шершавими пальцями по зап’ястю, повільно, майже лагідно, а тоді з силою вирвав кілька ростків. Зелені нитки тремтіли, мов живі, перш ніж упасти на землю.

Примарник кинув останній погляд на свято — на юнаків і дівчат, що сміялися під зорями, на вогонь, що палав, ніби ніколи не згасне. Очі затуманились — чи то від вологи, що набігла в куточках, чи то від відстані між ним і людьми...

Щось бурмочучи під ніс, Самітник ступив назад. У тінь. У шелест вітру серед гілок. Його постать, обрамлена листям і гіллям, поступово розчинилася в нічному спокої, поки не залишилось нічого, крім тріску вогню й сміху, що не досягав більше зраненого серця…
 

Кінець