Шепіт Оповідачки - Самітник , Шепіт Оповідачки

Самітник йшов далі, притискаючи до грудей руки, ніби намагався втримати щось крихке, що могло розсипатися від найменшого поруху — себе самого. Звуки, що долинали з глибини лісу, вабили, мов світло з іншого життя, і водночас пекли, мов сіль на старій рані. Груди істоти зсередини стискалися, і з кожним кроком біль ставав дедалі виразнішим, немов щось у ньому поверталося до життя — щось, давно поховане під шарами забуття.

Він знав, що там, за деревами, будуть люди. Зігріті вогнем і компанією, вони сміятимуться, гратимуть на інструментах, співатимуть — і не знатимуть, що серед тіней блукає постать, яка колись була однією з них.

Щороку вони приходили. Щороку щось у нутрі істоти здригалося, коли ліс наповнювався людськими голосами. Це було свято — так, він це знав. Якесь щорічне дійство, що кликало в пам’яті відлуння давнього — настільки давнього, що тепер воно здавалось сном. Самітник зморщив лоба, зупинившись біля старого дуба, і заплющив очі. Він намагався згадати. Хоч що-небудь. Як називалося те свято? Чому воно так стискало йому серце?

Колись він теж святкував…

Колись він сміявся, тримав чиїсь руки, дивився у вогонь…

Колись… і він був людиною.

А тепер не міг навіть згадати свого імені. Воно було зарите десь під корінням цього лісу, під мохом забутих днів. Самітник не пам’ятав, чому і коли прийшов сюди. Але пам’ятав біль. Пам’ятав, як пульсувала кожна клітина тіла, як зраджували легені, серце, як душа ніби виривалася з грудей, шукаючи притулку. І він утік. Утік сюди. У глибину лісу. У мовчання.

Тепер ліс дихав разом із ним. Чоловік був частиною довкілля. Але сьогодні — сьогодні щось змінилось. Пам'ять ворушилась, як звір у снігу. Він не знав ще, чи хоче, щоб згадки прокинулися...