Шепіт Оповідачки - Самітник , Шепіт Оповідачки

Самітник ховався в затінку старого дерева, обійнявши руками потріскану кору, ніби вона могла вберегти від спокуси. З-поза густого гілля він дивився на світло, що лилося з галявини, де вирувало життя. Вогонь тріпотів у такт музиці, дівчата і хлопці сміялися, кружляли в танцях, мов листя в теплому вихорі. Їхні голоси — легкі, сонячні, вільні — вкарбовувались у свідомість, немов пісня, яку чоловік колись добре знав, але забув слова.

Його погляд, хоч і затінений віями, був пронизливим. Очі Самітника, досі гострі як у звіра, слідкували за кожним рухом, кожним відтінком людської радості. Вони блищали від спраги за тим, що було втрачене. Чоловік дивився, ніби намагаючись напитися цієї радості, впустити всередину, щоб вона розтопила лід у грудях.

Тіло відобдника, хоч і скувалося роками самоти, проте, пам’ятало. Пам’ятала нога, покрита вузлами, шрамами й мозолями — вона легенько відбивала ритм музики, мовби все ще знала, як це — танцювати. Волосся, довге, сплутане, злипле від дощів і пилу часу, разом із бородою, похитувалося в такт гойданню химерної постаті.

"Я ж людина," — промайнуло в думках. Це було крихке й майже болюче усвідомлення, наче дитяча надія, давно залишена в темному кутку. — "Я ж теж міг би… вийти. Приєднатися. Сказати людям, що я тут, що я досі живий."

Але внутрішній голос затих. І хоча тіло похитувалося, ніби готуючись до кроку вперед, ноги не рушали з місця. Щось невидиме тримало відлюдника на межі — між світлом і тінню, між людською природою і тією сутністю, яка вже майже розчинилась в лісі.