Публій Овідій Назон - Метаморфози

253 Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,

254 Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний

255 Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.

256 Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати

257 Час, коли море, земля й величавого неба склепіння

258 Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.

259 Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,

260 Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку

261 Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

262 Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,

263 З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки

264 Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,

265 Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,

266 В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,

267 Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.

268 Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —

269 Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.

270 Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні

271 Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.

272 Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу

273 Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.

274 Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:

275 Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,

276 Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали

277 В пишній палаті,— «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,

278 На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.

279 Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили

280 Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»

281 Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —

282 От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.

283 Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,

284 Водам іще додала небувалої сили й розгону.

285 Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;

286 Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,

287 Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі.

288 Де — не — де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,—

289 Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,

290 Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.

291 Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —

292 Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

293 Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,

294 Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.

295 Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,

296 Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.

297 То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,

298 То виноградну лозу підминає закруглене днище.

299 Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,

300 Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.

301 З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,

302 Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,

303 Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.

304 З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,

305 Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла

306 Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.

307 Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,

308 В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.

309 Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;

310 Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.

311 Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —

312 Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.

313 Край аонійський від Ети — гори відділяє Фокіда,

314 Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —

315 Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.

316 Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,

317 Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.

318 Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою,—

319 Девкаліон і дружина його на човні невеликім.

320 Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,

321 Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.

322 Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,

323 Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.

324 Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;

325 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,

326 З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.

327 Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.

328 От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,

329 Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.

330 Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,

331 Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,—

332 Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті

333 Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,

334 Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний

335 З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу

336 Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.

337 Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,—

338 Повняться