Публій Овідій Назон - Метаморфози

вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.

339 Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —

340 Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,—

341 Голос той, хвиля морська й річкова щонайдальша почула,

342 Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

343 Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову

344 В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.

345 Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.

346 Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,

347 Там верховіття дерев появляються в твані липучій.

348 Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,

349 Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,

350 В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:

351 «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,

352 Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,

353 Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,

354 Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця —

355 Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.

356 Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:

357 Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.

358 Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?

359 Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою,

360 Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?

361 Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря —

362 Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.

363 О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво

364 Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!

365 Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,

366 Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».

367 Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку

368 В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.

369 От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса,

370 Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.

371 Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,

372 Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди

373 Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,

374 Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

375 Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,

376 Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами

377 Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі

378 Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,

379 Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.

380 Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»

381 Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,

382 Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,

383 Кості великої матері кидайте ген поза себе».

384 Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,

385 Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:

386 «Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь

387 Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».

388 Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі

389 Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.

390 Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво

391 Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить

392 Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво,—

393 Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,—

394 Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».

395 Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,

396 Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва

397 В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?

398 Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки

399 Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.

400 Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —

401 Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі

402 М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.

403 Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен

404 Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали

405 Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій

406 Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба.

407 Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,

408 Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.

409 Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.

410 Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.

411 Так добротою богів незабаром усе те каміння,

412 Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,

413 Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом.

414 Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,

415 Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

416 Інших іще різнорідних істот породила чимало

417 З власної волі земля, як лише споконвічна волога

418 З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли

419 Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,

420 Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,

421 Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.

422 Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий

423 Ніл поступово одплив, увійшовши у річище