Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

Друена стояла на місці, спостерігаючи за їхнім відходом, і лише зараз зрозуміла, що в їхній ієрархії старшим був саме цей молодий вовк, який командував усіма.

Відьма глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце. Це ще не кінець. Вона точно знала, що битва лише починається.

Алана їхала швидко, її серце билося в грудях, ніби кожен оберт коліс відносив її все далі від того, що вона так боялася. Цей страх був новим і невідомим, як темний туман, що охоплював її. Ближче до ранку вона досягла маленького містечка Торнстан, місця, яке навіть не мало нічого, що могло б її зацікавити. Це була просто зупинка на шляху, містечко без імені для неї. Втомлене тіло потребувало відпочинку, тому вона вирішила знайти недорогий готель і відпочити вдень. Вночі ж вона знову вирушить у дорогу, не знаючи куди, не маючи плану.

Все, що вона знала, це те, що вона повинна тікати. Час від часу її думки поверталися до Друени, і з кожним новим спогадом її серце стискалося від болю. Друена була більше, ніж просто опікунка. Вона була її батьками, її родиною, і в думках Алані постійно бриніли питання, що буде з нею, що якщо з Друеною станеться щось погане? Вона не могла уявити світу без цієї жінки, яка замінила їй все, що вона втратила. Тепер кожен момент, коли вона не знала, чи з нею все буде добре, робив її душу важкою і порожньою.

Алана знайшла маленький, непоказний готель на краю містечка. Він виглядав застарілим і занедбаним, з потрісканими стінами і тьмяними вивісками, але зараз це було все, що їй потрібно було. Вона зайшла всередину і підійшла до стійки реєстрації, де її зустріла стомлена жінка середнього віку з червоними очима.

— Одну кімнату, на добу, — сказала Алана, її голос був тихим, здавалося, він відображав всю її втому.

Жінка мовчки подала ключ і вказала на сходи. Алана подякувала і піднялася на другий поверх, де потрапила в маленький номер із вузьким ліжком, старим килимом і безликими стінами. Вікно з видом на задній двір закрите запітнілим склом. Вона одразу лягла на ліжко, не знімаючи взуття, і закрила очі. Відчуття безпорадності і страху все ще сковували її. Перш ніж заснути, вона ще раз згадала про Друену, про те, що залишила позаду, і подумала, чи вдасться їй залишитися в безпеці.

Коли ж Алана поринула в сон, вона опинилася в темному лісі. Вітер свистів між деревами, і здавалося, що сама земля дихає з важкими подихами. Вона йшла, несвідомо відчуваючи, що хтось її переслідує. Всі звуки навколо були занадто гучними — кожен тріск гілки і кожен подих було чути так, ніби вони були прямо біля її вуха. Вона озирнулася, але нічого не побачила. І тут, серед темряви, з’явилася постать — це була Друена, її обличчя було похмуре і страшне.

— Ти повинна була втекти, — сказала вона голосом, який лунав як відлуння в порожньому лісі.

Алана запитливо дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що сталося.

—  Ти не могла залишити мене, — пробурмотіла вона, намагаючись набратися сміливості.

Але Друена мовчки вказала на темну стежку, яка тяглася в глибину лісу.

—  Йди, або вони знайдуть тебе, — тихо промовила вона.

Тим часом з темряви виходили незрозумілі постаті. Алана відчула страх, її серце закалатало, і вона почала бігти, але ноги були важкими, як каміння. Чим далі вона бігла, тим більше навколо з’являлося цих істот — безликі постаті, які наближалися все ближче.

Вона прокинулася з різким вдихом, спітніла і з диким серцебиттям. Кімната була тиха, і лише світло, яке пробивалося крізь щілину в занавісках, нагадувало, що вона все ще в реальності. Але кошмар залишився в її голові, ніби навіки закарбувався в її свідомості, ніби  Друена і ті зловісні постаті не покидали її навіть у снах.