Таня Кріс - Воротар. Історія за мотивами моєї книги, Таня Кріс

Все, що я почув, здавалося неймовірним, але я розумів, що це не сон і не фантазія. Я справді потрапив у світ межи світами, я справді розмовляю з Життям і Смертю про світоутворення. Я справді помер там… і ожив тут.  
- Тобі ще чимало доведеться навчитися, але для цього не потрібно багато часу. Це в твоєму світі навчання – довгий, кропіткий процес. В Ирії є ріка істини, ми тебе проведемо до неї. Там ти все зрозумієш.  
 Вони розвернулися, і синхронно рушили в тому напрямку, з якого прийшли.  
- Тебе підігнати? – через плече гукнула Морана.  
 Я поспішив за ними. Навколо все так же  колихалася висока трава, але я відчув, що ми почали спускатися. Поле ніби ставало нижчим, і йти тепер було легше. Згодом я помітив попереду дві гори, пригледівся – здавалося, ніби вони сяють. Пройшовши ще трохи в тому ж напрямку, я побачив річку, що протікала поміж горами. Її води були незвичайного кольору – у хвильках відбивалося фіолетове небо, зорі, і тому вода здавалася також фіолетовою і блискучою. Біля самої води мої супроводжуючі зупинилися, і Жива промовила:  
- Далі ти – сам. Можливо, ми ще побачимося. Не втрачай тієї можливості, яку отримав – і пам’ятай, що все в цьому світі має свої причини і свої наслідки.  
  Кліпнув – і їх не стало. Жива і Морана ніби просто розчинилися у повітрі. А я вже навіть не дивувався, занадто багато чудернацьких подій відбулося зі мною. Тож підійшов до берега – трава тут була зовсім низькою, річка – широкою, і я поняття не мав, що маю робити далі. Інтуїтивно відчуваючи поштовх, опустився на коліна і заглянув у глибину фіолетової води. На мене з водяної гладі дивилося моє власне спантеличене обличчя. Тоді я нахилився ще нижче, і, заплющивши очі, торкнувся губами хвиль.  
  Спочатку здалося, ніби моє тіло пройняв легенький розряд електричного струму. Потім перед очима замерехтіли картинки, і я все зрозумів…  
  Наш світ і справді був особливим. Я бачив, як утворився Ирій, як від нього почали розростатися все нові і нові розгалуження, з'являлися і зникали цілі цивілізації… І разом з тим з'являлися нові істоти – не лише люди. Інформація сама виникала у моїй голові, я просто знав, що було ДО, знав, з чого все почалося. Знав, що відбувалося у паралельних вимірах мого світу. Це було захоплююче – ніби водночас я осягнув весь всесвіт, ніби став частиною чогось невимовно більшого; на фоні нових знань новий я був лише жалюгідною комахою у жерновах такого незвичайного, грандіозного буття.

Я побачив, як моє тіло з простреленою головою лежить на лісовій галявині, відчув, як по ньому бігають комахи. Заглянув далі – і побачив, що стало з загарбниками: до світанку не дожив жоден з них. Будиночок лісника, до якого мене тоді привели, був не простим місцем, там вже давно оселився злий дух. Незадовго до початку війни там і справді жив відлюдькуватий лісничий, Микола, який доглядав ліс. Поряд з лісом було село Діброва, і лісник вибирався туди, аби поповнити запаси їжі і цигарок. Та цей чоловік мав необережність закохатися у жительку села, Ірину. Вона була продавчинею, і Микола все частіше навідувався до неї, щораз натякаючи про свої почуття. Звісно, що по селі пішли чутки про них – хоча Ірина і не відповідала взаємністю, та кого ж це хвилювало… Дійшли ті чутки до чоловіка Ірини, а той був запальної вдачі – і, недовго думаючи, взяв він рушницю і пішов в гості до лісника. Проте закінчилася та зустріч трагічно – ревнивець убив Миколу, ще й не одразу – спочатку прострелив йому ноги, і вже потім добив. Душа лісника зачепилася за цей світ – через несправедливість власної смерті. Тож став він духом, і залишився у своєму будиночку. Жителі села обходили те місце десятою дорогою, бо вже зрозуміли – там щось неладне відбувається. Поодинокі шукачі грибів і ягід безслідно зникали в тих краях, а компанії довго блукали, не в змозі знайти вихід з лісу по декілька днів. Рашистів теж не оминув дух лісника – я побачив, що з ними сталося. Їх розпатрані тіла валялися навколо будиночка, декого з них вже доїдали дикі собаки.  
  Це все я просто ПОБАЧИВ. Для мене тепер не існувало незвіданого. Варто було лише подумати про щось – як я отримував усю інформацію про те, що мене цікавило. Я підвівся, вдивляючись у своє відображення – мій вигляд змінився: з води на мене дивилося старе, зморшкувате обличчя, і лиш невловимо вигулькували риси того Артема, яким я був до ріки істини. Зрозумів я також, що можу осягнути в рази більше: я торкався до трави – і відчував, як її тонкі корінці всмоктують в себе вологу з ґрунту, як пробиваються нові ростки, і засихають старі трави. Змінився я весь: моє тіло стало вищим, тоншим, а плечі огортала накидка. Всміхнувшись сам до себе, я похитав головою. Хто б міг подумати – таке звичайне життя завершилося такою незбагненною подією! Емоції зникли зовсім. Я не відчував усього того, що мав би – не було страху, цікавості, захоплення. Залишився гострий розум, та й все потому. Випадково помітив, що біля моїх ніг повзала змія. Присівши, торкнувся до неї – це було дивовижне створіння! Луска сяяла, відбиваючи світло, голова була видовженою, а очі здавалися людськими. Її тіло, закручуючись, обвило мою руку, і на плече опустилася тяжка голова. Я відчув її, і просто знав, що вона не завжди була змією. Колись вона, так само, як і я, була людиною. Але вчинила щось заборонене – що саме, я не знав. Ця істота була напрочуд доброю, її очі були розумними, і мені захотілося забрати її з собою – щоб не було так самотньо. Випроставшись, помітив, що її хвіст був незвичним  – замість одного їх було безліч, і кожен здавався гострим, мов лезо. Тримаючи однією рукою істоту, другою погладив її по голові.  
  І тоді я почув ПОКЛИК. Це було схоже на голос у голові – мені необхідно було відправитися у інший вимір, зовсім не той, в якому я жив до того. Простір попереду мене затягнуло ледь помітним сірим маревом, і мені захотілося йти вперед. Зробивши декілька кроків, відчув, як навколо марево стало густішим – ніби мене оповив туман. Не було дверей, які я мав би відмикати; не було яскравих порталів чи сяючих стежок. Я просто ішов вперед, і через декілька кроків простір навколо змінився – я побачив дерева, лавочки, і алею під ногами. Марево зникло. Я стояв у світанкових сутінках, а навколо мене був парк. Місце здалося мені знайомим.