Таня Кріс - Воротар. Історія за мотивами моєї книги, Таня Кріс

Історія розкриває світ, описаний у моїй книзі: фантастично - пригодницькому романі "Крізь час". "Воротар" - це розповідь про те, звідки у книзі взявся цей персонаж. Але історія глибока - у "Воротарі" є містика і демони, слов'янська міфологія, історія Києва 1900 років. Ця розповідь справді цікава, але це - крапля у морі. Моя книга "Крізь час" - то вже море)

Глава 1. Як я залишив світ людей

 До тридцяти років я жив звичайне, нічим не примітне життя. У Києві, на вулиці Дегтярівська, у звичайній дев’ятиповерхівці в мене була своя квартира, що дісталася від матері. Мама почала їздити на заробітки до Чехії, коли я ще був школярем, і згодом переїхала туди на постійній основі. Працював я в автосалоні, продавав автівки, хоч сам їздив на метро і міг лише мріяти про власну машину.  
 Жодні відносини  в мене чомусь не трималися довше, ніж пару місяців – чи то я не вмів зацікавити дівчину, чи то знаходив не тих – але в особистому житті вважав себе повним лузером. Тож був я людиною посередньою, бо нічого цікавого у моєму житті не відбувалося.  
 Але прийшов 2022 рік, і в Україні почалася війна. Спочатку навколо панував хаос, і я не розумів, що мені робити – йти добровольцем зовсім не хотілося, бо я банально боявся. Тож, як завжди, плив за течією. Через війну наш автосалон зачинився, і я залишився без роботи. Моїх заощаджень вистачило на місяць, і я вирішив шукати підробіток. Але не склалося – мені вручили повістку, і вже наприкінці літа я проходив навчання у тренувальному таборі. Там зустрів свого шкільного товариша – Дем'яна. Нам вдалося домовитися з командиром, і нас відправили в одну військову частину.

Нас привезли в Лиман, і перші дні я жив, ніби уві сні. Здавалося, що все те відбувалося не зі мною. Мене навчили стріляти по мішенях, але я поняття не мав, чи вистачить в мене духу вистрілити в живу людину – навіть, якщо це ворог… Але на четвертий день нашого перебування в частині нас повідомили про перше бойове завдання, з якого, власне, і починається моя історія.  
 Ми з Дем'яном, і ще декілька десятків солдат – усіх відправили на штурм, щоб на підступах відбити рашистів. Просуватися через ліс було тяжко і незвично – ніколи раніше я не бродив по лісових хащах. Додайте до важкої дороги бронежилет, наплічник і автомат – і зрозумієте, як я себе почував. Рухалися весь день, аж увечері дійшли до лінії оборони – там вже були викопані траншеї, були навіть окопи, тож нам не довелося самостійно готувати собі місце. Повечеряли сухим пайком, і повкладалися спати в землянках. Та ледве я встиг задрімати, як мене розбудили голосні викрики, вибухи, навколо бігали побратими. Я не чув команди, не знав, що маю робити; серце ж калатало так, що, здавалося, проломить грудну клітку. Раптом мені під ноги скотився побратим – я навіть імені його не знав – ми не встигли з усіма перезнайомитися. Він хрипів, намагаючись щось сказати. Вистріли лунали все гучніше, я ж схилився до воїна – це був чоловік, трохи старший від мене. Світла повного місяця вистачило, щоб розгледіти його поранення – він затискав правою рукою плече зліва. Запанікувавши, я підхопив пораненого і допоміг йому сісти, одночасно з тим розкриваючи наплічник в пошуках аптечки. Раптом чоловік вхопив мене лівою рукою і міцно стиснув. Він вже не хрипів, а пляма крові на його грудях ставала все більшою. В паніці я притиснув свої руки до його рани і закричав:  
- Живи, чуєш? Я хочу, щоб ти жив!

З гори почувся гучний викрик командира – він наказував відступити. Але я не міг вилізти зі свого окопу, не міг покинути пораненого незнайомця. Той же закотив очі і ніби заснув – можливо, просто втратив свідомість. Я обережно поклав його на землю і вирішив оглянути рану – на моє здивування, його шия і плече були цілими. Одяг був розірваний і залитий кров'ю, але я не побачив жодного натяку на поранення. Тим часом дихання солдата стало рівним і спокійним, його груди підіймалися і опускалися, без проблем ганяючи повітря. Що за чортівня? Я був впевнений, що побратим був при смерті, але все вказувало на те, що або я збожеволів, або його рана якимось дивом зникла.  
 Вирішив залишити його і йти до своїх – судячи по звуках, вони вже відійшли від нас. Та тільки–но виліз із окопу, як мені в спину вперся автомат. Повільно озирнувшись, я зрозумів, що це кінець – навколо були вороги.  
- Цього – в полон. Внизу труп. Так, решта за мною! 
 Я почув команди на ворожій мові. Мене повели в протилежному напрямку, двоє рашистів штовхали в мене дулами автоматів, а за спиною чулися ті ж самі постріли і викрики. Я лише молився, аби той поранений не отямився прямо зараз – його прийняли за мертвого, тож у нього буде шанс вижити. Йшли не довго – на іншій стороні лісу виявилася хатинка лісника. Там мені зв’язали руки і кинули під дерево. Навколо я нарахував ще шістьох загарбників, вони повсідалися на землю і тихо перегукувалися. Руки заніміли, рухатися було важко, але я намагався послабити мотузку, що стягувала зап’ястя. Минуло близько години – може, й більше, коли до будиночка підійшли ще троє. Вони вели хлопчину з мого взводу, і дійшовши до нас, грубо штовхнули того в мій бік. Він впав прямо на мене, і тихо зойкнувши, спробував сісти. Рашисти тим часом почали розмову:  
 - Наших всіх поклали, лише ми вийшли. Ось, цих двох приведемо – нам за кожного полоненого надбавку обіцяли. До ранку тихо, щоб нас не запалили – їх більше. Зранку повернемося на позицію.  
 Їх розмови звучали так буденно, ніби втрата товаришів для них – дрібниця. Ворожа мова звучала грубо і потворно, хоч я і розумів кожне слово. Вороги почали вкладатися прямо на землі, а я гарячково розмірковував, що робити далі. Мотузка вже не впивалася так болісно в руки, мені вдалося трохи ослабити тиск – і руки могли рухатися. Згодом почулося хропіння, я зрозумів, що саме час – і тихо сів. Побратим боком спирався на дерево, але побачивши, що я підіймаюся, і собі спробував сісти. Я приклав палець до рота – хлопчина у відповідь кивнув. На щастя, ніч була ясна, хоч світло і пробивалося не надто рясно – через дерева. Я схилився над його руками. Як добре, що в цих недоумків були саме мотузки, а не кайданки чи стяжки – з такими путами я міг справитися. Колись давно, ще у шкільні роки, у мене було хобі – чого я тільки не виплітав з мотузок! Мені подобалося спочатку зав’язувати неможливі вузли, а потім розплутувати їх. Тепер мені це допомогло: свої руки я не міг розв’язати, бо не дотягувався, але з путами товариша справився  за хвилину. Він потягнувся до моїх рук – але я заперечливо похитав головою: нема часу. Кивнув у бік лісу, і той зрозумів – підвівся і пішов у сторону, звідки до того нас привели. Я потиху відступав за ним. Раптом один з рашистів закашлявся і сів. Я завмер, слухаючи, як побратим, ледь чутно рухаючись по гіллі, просувається все далі вглиб. Та ворог вже побачив мене, і почав кричати:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍