Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Я приречено впустила голову на складені на парті руки. У мене безумовно неприємності. І це м’яко сказано. 

 На перерві я боялася вийти з класу, щоб не зіткнутися з Хан Чьолем. Але мене викликали в учительську. Я кинула безпорадний погляд на Джі Міна, немов він чимось міг мені допомогти. Але Мін розмовляв із хлопцями і на мене, як завжди, не звертав уваги. Мені довелося вийти зі свого сумнівного притулку. 

 На зворотному шляху з учительської я побачила Міна. Ми зіткнулися на сходах. Злегка кивнула головою, привітавши його, і хотіла пройти, але Мін не пропустив мене. Я мало не врізалася в нього, але вчасно зупинилася. Джи Мін відтіснив мене до стіни. Я злякано підняла на нього очі. Моє серце застукало так сильно, що Мін міг його почути. Він стояв так близько, але не торкався мене. 

 Мене кинуло в жар від його близькості. Я ніколи ще не бачила його так близько. Могла розглянути кожну риску його обличчя, його очі, губи, вигин вуха і шиї. У нього така чиста і гладка шкіра. Він зовсім не схожий на прищавого підлітка. Мені навіть стало трохи соромно: моя моська не в такому ідеальному стані. Я ще й почервоніла до кінчиків вух.  У мене не було навіть можливості подумати про те, навіщо Мін відтіснив мене до стіни.  

 А зробив це якраз вчасно. Зверху хтось спускався. З жахом для себе впізнала Хан Чьоля і Бома.  Я завмерла, схиливши голову до Джи Міна, немов хотіла сховатися. Але вони помітили мене. Навіть зменшили крок, але присутність Міна змусила їх усе ж пройти повз.  

 Як Джи Мін дізнався, що вони будуть спускатися цими сходами? Чи це збіг? Звичайно ж, збіг. Він просто знову опинився в потрібний час у потрібному для мене місці. 

 Я напружено прислухалася до кроків, що віддалялися, а потім почула незадоволені приглушені голоси. Хлопці пішли.  

- Спасибі, - промовила, намагаючись усміхнутися.  

 Мін усе ще стояв надто близько і не поспішав відходити назад або вбік. А мені за великим рахунком нікуди було відступати. Я лише опустила погляд, відчуваючи, що щоки мої палають. Мін вивчав мене поглядом і мовчав. 

- Ти вдруге за день рятуєш мене, - промовила. 

- Ти ж нікому нічого не розповідала? – спокійно запитав він. 

 Я здивовано втупилася на Джи Міна. Він знає? Знає, у чому мене підозрюють ці відморозки? 

 Негативно похитавши головою, промовила: 

- Ні. Я нічого не знала і не бачила, чим вони займалася на даху. Але... звідки ти знаєш?  

- Чув, у чому вони тебе підозрюють.  

 Я приречено зітхнула.  

- Вони вб’ють мене.  

- Це навряд чи.  

- Уб’ють, - знову безнадійно зітхнула я. 

- Іди в клас, - промовив Мін, зробивши крок назад, даючи мені можливість пройти. 

 Я слухняно попленталася в клас. Моє серце продовжувало битися, але не від страху перед Хан Чьолем. Від того, що кілька хвилин тому Мін стояв так близько до мене, що я могла чути і відчувати його дихання.  

 Уже не знала, чи такі вже страшні неприємності трапилася зі мною. Я не знала, чим усе це закінчиться для мене, але... Якби цього не сталося, Джи Мін продовжував би «не звертати на мене увагу». 

 Але що, якщо завтра або післязавтра Мін не опиниться поруч, коли це потрібно буде? Та навіть сьогодні, коли уроки закінчаться... Хто знає, чи не буде Хан Чьоль підстерігати мене за воротами школи?  Уже сьогодні мені потрібно якось благополучно дістатися додому. 

 Після уроків, вийшовши на вулицю, я озиралася на всі боки. Поки йшла, майже бігла, шкільним подвір’ям, боялася, що будь-якої миті мене наздожене Хан Чьоль, або він чекає на мене за воротами школи. 

 Але, на щастя, я не помітила Чьоля, і на свою невимовну радість побачила Джи Міна, який йшов попереду. Мені хотілося його наздогнати і йти поруч.  Тоді Хан Чьоль навіть підійти не посміє.  

 Я йшла на невеликій відстані за Міном, немов прив’язана, не відстаючи від нього ні на крок. Сподівалася, що, побачивши Міна, Чьоль не буде мене переслідувати. 

 Джи Мін ішов, не обертаючись. І пленталася так я за ним досить довго. Потім він раптом зупинився. 

- Іди попереду, - голосно вимовив Мін, так і не обернувшись. 

 Я зупинилася разом із хлопцем. Думала, що він не помітив, як я йду за ним, але, виявляється, він прекрасно знав про це.  

 Не відразу збагнула, що сказати. Джи Мін обернувся. 

- Я не знаю, куди йти, - промовив він, глянувши на мене.  

- Що? – здивовано перепитала, не розуміючи, про що він. 

- Коли ти йдеш позаду, я не знаю, куди потрібно йти. Я не знаю, де ти живеш. 

- Де я живу... – сторопіла. 

- Ти ж не збиралася йти за мною до самого мого будинку? 

- Ні... Я... Ти проведеш мене додому? 

 Я навіть трохи злякалася, коли до мене дійшов сенс його слів. 

 Чон Джи Мін проведе мене додому?!  

 Сьогодні дивний і незвичайний день, і зі мною відбуваються дивні речі.